Глава 9

Кетрін

Чоловік сидів у плетеному кріслі за столом зі склянкою віскі, а побачивши мене, здивувався.

— Я думав ти поїхала, — оглянув мене з голови до ніг, затримавши погляд на ногах.

— Ні, ми з Алісою запланували шопінг. А чому ти залишився?

— В компанії веселіше, — підняв склянку.

— Бачу, яка в тебе компанія.

— Сідай, — вказав на крісло навпроти. – Не покусаю, зараз не голодний, — додав, побачивши, що я зам'ялася.

— Дуже смішно, — новий гуркіт грому змусив мене здригнутися, але все-таки сіла.

— Віскі? — запропонував Ітан. Я вилила свою воду і подала йому склянку. Нехай вже так буде, прислухаюся до поради Аліси та спробую не провокувати його.

— Чому ти тут сидиш?

— Люблю таку погоду.

— Сльоту і вогкість? — хмикнула.

— Кожен бачить те, що хоче бачити. Хіба це не гарно? — вказав на яскравий спалах у небі.

— Гарно, — погодилася.

— І дощ не такий уже й поганий, якщо він теплий.

— Цей навряд чи, — зіщулилася.

— Візьми, — чоловік зняв з себе кофту і передав мені.

— Такий спекотний день був, а зараз занадто свіжо, — пробурчала, кутаючись у кофту і вдихаючи заборонений аромат.

Я б так сиділа вічно і навіть слів не треба. Стихія і не думала заспокоюватися, гриміло прямо над нами, я кожного разу здригалася від гучних звуків.

— Боїшся? — Ітан помітив, як я підскакую, від кожного нового гуркоту.

— Не дуже приємні звуки. У дитинстві я прочитала казку про те, як небезпечно гуляти під час грози й відтоді боюся цього явища. Я гуляла у дворі до тих пір, поки не чула перший гуркіт грому. І сиділа у квартирі, поки хмари не зникнуть за видноколом.

— А я в дитинстві був дуже довірливим малим, — хмикнув чоловік. — Двоюрідний брат, старший за мене на п'ять років, розповів історію про те, як можна стати непереможним супергероєм. Йому було десять, а мені п'ять, і я звичайно ж, повівся на цей прикол.

— І як же? — запитала, здогадуючись, що він зараз скаже.

— Потрібно, під час грози, зловити блискавку і ковтнути її. Я так захопився цією ідеєю, що бігав, промоклий до нитки, по двору з пляшкою, поки батько, з допомогою ременя, не пояснив мені, що це не так.

— Яка несправедливість, — розсміялась я, — бідна дитина.

— У той день я зрозумів, що супергероїв не існує, але грозу не припинив любити.

– А як же Санта?

– Тут все просто. Про те, що його немає мені повідомив той же старший брат, – розвів руками.

– Паршивець, – вирвалося у мене. — Я вірила в Діда Мороза до дев'яти років, поки Аліса не переконала мене у зворотному. Пам'ятаю, як плакала в шкільному туалеті, а вона втішала мене, — зробила ковток віскі й скривилася.
— Згоден, не жіночий напій.

— Віддаю перевагу вину.

— Зараз принесу, — він підвівся й попрямував до будинку.

— Е… Ну гаразд, — схаменулася, коли за Ітаном зачинилися двері. Через кілька хвилин на мої плечі ліг плед.

— Накинь, ти зовсім роздягнена, — вказав на мої ноги. Зараз моя довга футболка здавалася занадто короткою. Під поглядом чоловіка, спробувала натягнути її нижче, на що він хмикнув, поставив переді мною келих з вином й сів на своє місце.

— Облиш, — помітив, що я збираюся зняти кофту, — мені не холодно.

— Спортсмени не мерзнуть?

— Це справи минулого, зараз я просто любитель, — усміхнувся чоловік, наливаючи собі віскі.

— А чому кинув?

— Комусь потрібно було керувати бізнесом, батько сам не справлявся, тому довелося брати себе в руки та ставати дорослим.

— А як же архітектурний? Адже ти з Аланом вчився?

— Я з дитинства знав, чим доведеться займатися, тому було не принципово де вчитися, аби відтягнути цей момент. Тим більше у мене були насичені студентські роки, і я не шкодую, що зробив такий вибір, — усміхнувся чоловік.

— Море випивки й купа прихильниць? — хмикнула, уже малюючи у своїй уяві його веселі роки.

— За кого ти мене маєш? — обурився він. — Я майже весь вільний час проводив у залі, відточуючи удари й готуючись до поєдинків, — ображено подивився на мене.

— Зазвичай, під веселими роками мають на увазі студентські вечірки, — знизала плечима.

— О, так ти у нас, значить експерт у цій справі?

— Ні, мої студентські роки складно назвати веселими. Мене довгий час тягнуло додому, не могла звикнути до американського життя. Були проблеми з мовою і доводилося посилено займатися з репетитором. Та й не дуже я любила збіговиська п'яних студентів. Батьки часто від'їжджали по роботі, і я залишалася одна на тривалий час.

— А друзі?

— Таких подруг, як Аліса, тут у мене не було.

— Справжня дружба – дуже рідкісне явище, особливо в наш час. Куди не глянь, одні підробки, — підтвердив чоловік мої думки.

— Ми, до речі, вчилися в одному університеті, тільки я вступила, коли ви з Аланом його закінчили.

—Треба ж. І яку спеціальність ти вибрала?

— Менеджмент. Мені було все одно куди вступати, не було чіткого поняття, чим хочу займатися. Сам бачиш, ким я зараз працюю.

— Тобі не подобається у мене працювати?

От що йому сказати? Що мені не подобається працювати поряд тому, що намагаюся його забути?

— Мені нормально працюється, просто думаю, що потрібно шукати роботу за фахом.

— Як тільки знайду заміну, я відпущу тебе, серйозно промовив чоловік. Ці слова боляче кольнули в грудях. Гроза відступила і понеслася далі, лякати людей своєю люттю, але дощ не припинявся. Ми замовкли, кожен думав про своє. Мене лякали думки, що вирували в голові. З одного боку, мені не хотілося від нього йти, а з іншого – бути поруч і не мати можливості доторкнутися, було тортурою.

— Гроза пройшла, — порушив тишу Ітан.

— Угу, — кивнула, не підіймаючи погляду.

— Саме час скупатися, — озвучив й підвівся

— Що? Ти збираєшся зараз купатися?

— А хіба я тут один? — запитально підняв брови.