Глава 4

Кетрін

Прокрутившись пів ночі, ледве змогла заснути, і звичайно, прокинулася розбитою і злою. На роботу збиралася зі швидкістю черепахи. А щоб не спізнитися, на метро довелося бігти. Можна, звичайно, їздити автомобілем, але стояти в ранковому заторі ще гірше, ніж штовхатися у вагоні метро.

Якась жіночка боляче притиснула мені руку, проштовхуючись до виходу, а я через свій сонний стан не встигла зреагувати й на кисті проступав майбутній синяк. До всього цього, на мене трохи не наїхав літній дядечко, прямісінько на переході, ще й сварився на мене за це. У результаті, поки добралася до робочого місця, думала, мене розірве від обурення.

— Кетрін, чому так довго? — налетіла на мене Марта, тільки-но я увійшла.

— Хіба я спізнилася? — буркнула, прямуючи в кімнату для персоналу.

— Стій, — підлетіла до мене. — Містер Вільямс приїхав, вони з Кевіном в кабінеті.

— Мені піти йому вклонитися? — настрій був не з кращих.

— Переодягайся і натягни на обличчя свою наймилішу усмішку. Він вже запитував, чому другої дівчини немає. Швидко! — заштовхала мене в кімнату й зачинила двері.

Чому саме сьогодні він приїхав? Мало мені поганого настрою і кисті, що ниє, так ще й керівництво приїхало. Що за день? Швидко переодягнулася, поправила волосся і вийшла в зал. Марта працювала з покупцем. Помітивши мене, широко усміхнулася. Чоловік стояв спиною до мене і розглядав вітрину з ексклюзивними прикрасами. Не хотіла засмучувати дівчину, але, якщо чоловік дорого одягнений, не завжди варто очікувати від нього на коштовну покупку.

— А ось і Кетрін, — звертається до нього Марта.

Він різко обертається, і я завмираю на місці. Що він тут робить? Стою посеред залу, не маючи сили поворухнутися. На мене, не блимаючи, дивляться очі, які вже довгий час не дають спокою.
Це якийсь жарт? Сон? Точно, хай це буде сон! Я зараз прокинуся і спізнюся на роботу, а містером Вільямсом виявиться суворий чоловік у віці. Він винесе мені догану, оштрафує, звільнить, та що завгодно, тільки не Ітан. Будь ласка, нехай буде так!

Але пазл яскравою картинкою вже склався в моїй голові. В одну секунду згадалося, де я чула це прізвище і чому воно здалася таким знайомим. Сережки, у дальньому кутку шухляди, теж нагадали про себе. Чому я раніше не могла це зрозуміти? Ну, Аліско! Сьогодні на будинок Девісів налетить цунамі! І це ще м'яко сказано.

— Кетрін, що ти тут робиш? — першим вийшов зі ступору Ітан. Хотілося б мені сказати, що я просто зайшла подивитися прикраси, але ця безглузда форма видавала з головою.

— А на що це схоже? — обурилася. — Працюю у вас, містере Вільямс.

— Але чому мені ніхто не сказав про це? — розвів руками чоловік. – Я вчора був у Девісів, але вони не обмовилися й словом.

— У Девісів дурне почуття гумору, — мені хотілося забрати речі і якомога швидше піти.

З кабінету вийшов Кевін і, з виглядом відповідального працівника, підійшов до мене.

— Кетрін, ти чому запізнюєшся? — запитав суворо. Ну, звісно, вислужитися перед керівництвом — святий обов’язок заступника.

— Я не запізнилася, — гаркнула на нього. Краще б ти, Кевіне, відійшов на безпечну відстань від мене. Зараз я не мила Кетрін і панькатися не збираюся. Тим більше, я прийшла вчасно, а те, що вони тут збираються на світанку знічев'я, мене не хвилює.

— Кетрін, пішли поговоримо, — посміхнувся Ітан й попрямував до мене.

За нами з цікавістю спостерігала Марта. Думаю, питань мені не уникнути, якщо, звичайно, залишуся тут. Він пропустив мене до кабінету і зачинив двері.

— Оце сюрприз! — вигукнув. – Але чому ти мені не сказала?

— А ти чому не сказав, чим займаєшся? — буркнула. Цікаво, чому він так веселиться? Напевно, його смішить мій розгублений вигляд.

— Та якось про це не йшлося, а у мене немає звички розповідати кожному про рід своїх занять.

Ось воно що! Значить я виявилася «кожною», звичайною зустрічною, і мені зовсім не обов'язково знати таку інформацію. Сухар бездушний!

— Все зрозуміло, я піду, — розвернулася, що піти.

—Поспілкуймося, ми давно не бачилися.

— Мені потрібно повернутися на робоче місце, — відповіла, якомога спокійніше.

— Кевін замінить тебе. Може, кави вип'ємо в кафе навпроти?

— У мене немає звички пити каву з керівництвом, — відповіла в його манері. — До того ж ось в цьому, краще не ходити в кафе, — обдивилася свій одяг.

— А що не так з формою?

— Ти й справді не розумієш? Фасон форми та незрозумілий колір, більше схожі на вбрання мумії. Ми з Мартою виглядаємо в ній по дурному, — видала йому все, що думала.

— Ви з Мартою на роботі й ця форма цілком підходить, — невдоволено відповів чоловік.

— Як скажете, — процідила крізь зуби. Нічого іншого я і не очікувала від сухаря.

— Кетрін, я ніби тебе нічим не образив. Чому ти спілкуєшся зі мною в такому тоні? І до того ж це ти не відповідала мені, але ж я не ображаюся.

— А чому я маю відповідати? — почала дратуватися. — І взагалі, у мене ревнивий хлопець, — ляпнула, не подумавши. Аліса має рацію, спочатку я кажу, а потім думаю.
— Хлопець? — підійшов ближче Ітан.

— Так, — зробила крок назад. — Він проти такого спілкування.

— І чому ж ти його від нас приховуєш? – протягнув, уважно розглядаючи емоції на моєму обличчі.

— Ми нещодавно почали зустрічатися, — єхидно усміхнулася у відповідь. – Він багато працює, але весь вільний час ми проводимо разом.

— Сподіваюся, він зможе виділити час у своєму щільному графіку? Адже ти прийдеш з ним у суботу до Девісів на барбекю?

—Ми збиралися провести цей уїк-енд наодинці й з'їздити в Гудзонську долину, — розвела руками.

— Як шкода, хотілося б побачити цього щасливчика, — сказав чоловік. Мені самій хочеться його побачити. Що я наробила? Де мені тепер його шукати?

— Іншим разом, — тільки й змогла сказати у відповідь. – Я піду?

— Не хочеш розповісти, як тобі тут працюється?