Епілог

Літо накрило Карпати лагідним золотим сяйвом. Гори дихали теплом, річки співали на повну силу, а повітря пахло медом і травами. Академія ж поволі спорожніла — студенти роз’їхалися, викладачі вирушили у власні мандрівки, і тільки кам’яні стіни, що звикли до щоденного гулу, тепер занурилися у тишу.

Вузькі коридори здавалися ще довшими, аудиторії — просторішими, а тиша настільки густою, що її можна було торкнутися. Лише поодинокі охоронці та кілька дослідників залишилися в старовинній будівлі, яка дрімала, наче велетень, що втомився від суєти і тепер відпочивав перед новим роком. Вона здавалася особливою у цій паузі між навчанням і відпочинком: стіни вдихали спокій, а світло сонця, що падало крізь величезні вітражі, малювало на камені довгі золотисті смуги.

На одній із високих веж, серед глиняних горщиків із квітами й теплих поривів вітру, стояв Макс. Кам’яні парапети вкривалися сонячними відблисками, а десь унизу видніли звивисті стежки, що тягнулися в долину. Він стояв, тримаючи в руці старий амулет, його маленький темний металовий корпус вкривався тріщинами часу. Світло сонця підкреслювало рельєф поверхні, і здавалось, ніби камінь сам дихає історією.

Його погляд був спрямований у далечінь — туди, де за хребтами простягалася Україна. Батьківщина, яка колись була джерелом живої, могутньої магії, що струменіла крізь кожен камінь і дерево, а тепер — німа. Закрита. Заблокована. Здавалося, навіть вітер, що прилітав звідти, ніс із собою тягар відчуження, як холодну пам’ять про щось утрачене.

У руці Макс тримав амулет міцніше. Він знаходив у ньому нагадування про власну молодість — часи, коли він сам шукав пригоди в заборонених місцях Академії, часи, коли думав, що життя вимірюється лише відкритими дверима та пошуками знань. Тепер амулет став більше, ніж артефактом: він був символом зв’язку з минулим і майбутнім, і тих, кого він любив.

Його думки поволі опустилися донизу, де Мія прощалася з друзями. Вона обіймала Еді, сміялася разом з Ітаном, уважно слухала поради Вікторії. В її рухах уже не було тієї невпевненості, яку він пам’ятав кілька місяців тому. Вона стала впевненою, врівноваженою, але водночас залишалася тією самою дівчиною, що викликала в ньому захоплення й тривогу одночасно.

Очі доньки стали серйознішими, дорослішими. Вона вже знала, хто вона, і розуміла, що шлях, який простягається перед нею, буде не менш складним, ніж той, що вона вже пройшла. Але тепер вона мала сили дивитися йому в обличчя. Макс бачив у ній відбиток світла Клари та власну тінь, і ця суміш була водночас тривожною і заспокійливою.

Ще недавно він навіть і уявити не міг, що в нього є така доросла донька. Він думав, що самотній у всьому світі, адже та, що він так кохав, померла і забрала світло із собою. Але тепер він знову відчував сенс життя — тихий, але непохитний.

— Вони знову говорили про джерело магії, — озвався голос позаду.

Марта підійшла беззвучно, як завжди. Легка мантія торкалася каменю, а розпущене волосся розвівав вітер. Її обличчя було зосереджене, але очі світилися ясністю, яку дає впевненість у власних знаннях. Вона завжди знала трохи більше, ніж говорила, і ця таємнича впевненість робила її присутність заспокійливою навіть для Макса.

— Кажуть, щось змінилось, — продовжила вона. — Десь на сході пройшов імпульс. Короткий, але такий сильний, що його відчули навіть ті, хто давно вже не слухає магію. На мить завіса затремтіла.

Макс не відводив погляду від горизонту. Він пам’ятав історії, які колись вважав легендами: як магія України могла піднімати цілі міста у повітря, як стародавні джерела давали силу поколінням магів. І пам’ятав той день, коли все обірвалося. Закритий простір, порваний зв’язок. Глуха тиша там, де завжди був спів.

— Якщо це правда… — Марта говорила тихо, але кожне слово було, наче камінь, кинутий у воду. — Її покоління знову спробує. Відкрити Україну. Повернути магію.

Вона замовкла, і на кілька секунд між ними залишався тільки вітер. Макс стиснув амулет міцніше. Він боявся. Не за себе — за Мію. Світ вимагав від неї занадто багато, і занадто рано. І водночас він відчував гордість, глибоку й нестримну, яка гріла його серце.

— Вона вже готова, — нарешті сказав він. Голос його був хрипкий, але твердий. — І вона не буде сама.

Марта кивнула. У її погляді не було сумнівів. Вона вірила так, як вірила завжди: мовчки, вперто, без пафосу. І ця віра передавалася навіть йому, хоч він рідко дозволяв собі надію.

Унизу Мія ще раз озирнулася на вежу. На мить їхні очі зустрілися. Макс не підняв руки й не крикнув — просто дивився. Вона відповіла йому ледь помітною усмішкою, тією, що тримала в собі більше сили, ніж будь-які слова. І цього було достатньо, щоб він відчув: нитка між ними існує, жива, і вже не порветься.

Десь далеко, під землею, у затопленій залі давнього магічного храму, камінь почав світитися. Спершу ледь-ледь, мов відблиск під водою, а потім дедалі яскравіше. Тріщини по його поверхні розгорілися, немов у них пробуджувалося сонце. Вперше за кілька десятиліть у темряві задзвеніли невидимі струни, від яких вібрував сам простір.

Магія прокидалася. І Карпати, і вся земля, що дрімала під їхнім захистом, почали слухати цей новий подих. Ліс, ріки, озера — усе, що довгі роки спало під покровом тиші, починало оживати.

Мія глибоко вдихнула, відчуваючи запах вологого каменю й свіжої трави, і подумала, що літо тепер не просто пора відпочинку — це час пробудження. Час, коли нові пригоди й нові виклики чекають за кожним поворотом стежки, але вона готова зустріти їх, бо тепер знає, що не одна.

Світлячки кружляли навколо, заповнюючи сад золотими й сріблястими відблисками, а магія, що прокидалася в Карпатах, відгукувалася теплим подихом у грудях Мії. Вона посміхнулася, бо відчула: тепер усе можливо. І хоча книга про цей рік закінчується, її історія лише починається — нові пригоди чекають попереду, нові виклики, нові миті радості й відкриття себе.