Глава 23

Останній тиждень перед канікулами відчувався як марафон. Академія жила на останньому подиху, ніби величезний організм, що витратив усі сили, але ще тримається, аби дотягнути до фінішу. Коридори дзвеніли від кроків і голосів, кожен день був схожий на хаотичний вулик, де кожна бджола метушилася, несла щось важливе й не мала права на зупинку.

Одні студенти поспіхом бігли на захисти проєктів, стискаючи у руках стоси аркушів, що пахли свіжим чорнилом і тривогою. Вони читали тексти на ходу, повторювали формули чи закляття, нашіптуючи собі під ніс, наче молитви. Інші, вже вільні від цього тягаря, з обличчями, позначеними втомою й полегшенням, тяглися до кімнат, де валізи чекали, роззявлені й жадібні до речей. Ще хтось бігав коридорами, обіймав однокурсників на прощання, домовлявся про зустрічі влітку, про листи, про поїздки.

Повітря було густе від шуму й енергії, від мішанини емоцій — нетерплячості, радості, передчуття. Здавалося, що сама Академія гуде, як струна, натягнута до межі. І це була неймовірна атмосфера, що одночасно надихала й виснажувала.

Вікна розчиняли навстіж, і свіже гірське повітря вривалося в аудиторії, виносячи з них залишки застояного запаху чорнил, поту і пилу від старих книг, які роками зберігали чужі історії. Воно приносило із собою аромати квітучих трав, пряні й солодкі водночас, і тепло сонця, яке нещадно припікало кам’яні стіни будівлі, нагріваючи їх до того, що здавалося — вони дихають жаром і втомою, впитуючи у себе хвилювання та зусилля студентів.

Я сиділа на лавці в саду під тінню старого каштана. Його гілки розлогі й важкі, ніби плечі старого вартового, а листя відкидало строкаті плями світла на землю. Це мерехтіння мало дивний ритм, заспокійливий і повільний. Я вдивлялася в нього й ловила себе на думці, що цей ритм наче намагається сказати мені: світ не завжди летить у безодню, є речі, які залишаються непорушними. Є коріння. Є захист.

Я дивилася, як студенти снують туди-сюди з купами речей: сувеніри з поїздок, книги з помітками на полях, подушки, ковдри, чарівні дрібниці, які хтось колись подарував і які здавалися найважливішим талісманом у дорозі. Вони сміялися, сперечалися, обіймалися на прощання, і цей вир життя мав би радувати. Але в мені все стискалося. Страхи, сумніви, невизначеність — усе це тягнуло на дно, наче непомітні морські течії.

Цей рік був найскладнішим у моєму житті — і водночас найважливішим. Я дізналася, що Макс — мій батько. Я побувала на межі смерті й повернулася звідти іншою. І я вперше по-справжньому відчула, що не сама. Що хтось стоїть поряд, навіть якщо я падаю.

— Знову в роздумах? — озвався позаду знайомий голос.

Я повернула голову й побачила Еді. Він стояв, заклавши руки в кишені, й дивився на мене з тією напівусмішкою, яка завжди змушувала мене почуватися трохи легше. Його присутність була схожа на теплий плед: він не намагався змінити мій стан, не тиснув, просто був поруч.

— А ти хіба не думаєш? — відповіла я, намагаючись зобразити легкість.

— Думаю, — він сів поруч, відкинувшись на спинку лавки. Його плечі торкнулися моїх, і цей простий дотик заземлив мене, наче нагадав: я не самотня. — Але сьогодні точно не про важке. Сьогодні — вечірка. Весь перший курс збирається біля озера. Там буде музика, лимонад, і, здається, Ітан прихопив гітару.

— В мене є можливість відмовитись? — зітхнула я.

— Навіщо? Ти хочеш аби я відніс тебе туди на руках? — розсміявся Еді.

Я і не мала сил противитись, тому просто прийняла простягнуту руку та попрямувала разом з другом. Можливо, це і не така вже й погана ідея провести трохи часу разом з друзями. Сонечки волохаті, я ж врешті їх не побачу кілька місяців.

Біля озера панувала справжня літня ідилія. Вода відбивала західне сонце, і його золоті відблиски бігали по хвилях, мов маленькі світлячки. Кожен спалах тривав мить і щезав, але їх було так багато, що все здавалося живим, наче озеро саме дихало.

А справжні світлячки, створені чарами, парили в повітрі над галявиною й розсипали тепле сяйво, від якого вечір виглядав казковим. Вже починало сутеніти, і атмосфера була неймовірною. Їхні тіла світилися м’яким жовтогарячим, і коли вони пролітали зовсім близько, я відчувала легке тремтіння в повітрі — магія була настільки тонкою, що нагадувала подих.

Хтось влаштував невелике багаття, і над ним піднімався дим із запахом трав і кориці. Солодкий, тягучий аромат заповнював легені й змішувався з вечірньою прохолодою. Мабуть, хтось справді підкинув у вогонь магічні гілки — вогонь палахкотів не лише червоним, а й фіолетовим, часом спалахував зеленими іскрами. Це надавало атмосфері відчуття, ніби ми потрапили у стародавню легенду.

Музика лилася легкою хвилею. Хтось перебирає струни гітари, і акорди розтікалися по повітрю, ніби кола на воді. Вони торкалися душі, змішувалися зі сміхом, із шелестом трави, з віддаленими криками нічних птахів.

Ітан, як завжди, був душею компанії. Він сидів на камені, пританцьовував під власні акорди й уперто намагався співати. У нього це виходило погано, занадто фальшиво, але саме ця фальш і була причиною сміху, що вибухав раз за разом серед друзів. Його щирість і наївність створювали дивовижний контраст із холодним розумом більшості студентів, і це було одночасно смішно й зворушливо.

Поруч Вікторія тихо, але впевнено організовувала все навколо: розкладала пледи, передавала напої, стежила, щоб ніхто не залишився осторонь. Її спокійний контроль тільки підкреслював хаотичність усіх інших. Вона була як непомітний диригент, завдяки якому оркестр не перетворювався на безлад.

Я сиділа поряд з Еді, тримаючи в руках склянку лимонаду. Краплі стікали по склу, холодні й живі, і цей простий відчутний холод допомагав мені залишатися тут, у моменті. Я вдихала запах теплого вечора: дим, трава, вода, солодкість фруктів із тарілок, які хтось приніс. Усе це змішувалося, створюючи аромат літа — густий, важкий і легкий водночас.

Я ловила себе на думці, що цей запах не лише про літо, а про свободу: про перерву, про час, який належить тільки мені. Тепер я могла відпустити тривоги і страхи, хоча б на кілька годин, і насолоджуватися світом таким, яким він є, без складних правил і обов’язків.