Глава 22

Макс попросив зустрітися ввечері в одній із тих затишних кімнат Академії, де зазвичай проводили неформальні бесіди з наставниками чи старшими студентами. Це приміщення завжди вирізнялося особливою атмосферою: старі полиці з книгами, теплий килим на підлозі, кілька зручних крісел і м’яке світло ламп, яке створювало ілюзію, ніби час тут сповільнюється. У повітрі пахло сухими травами й старим пергаментом. Це мало б заспокоювати, та мої думки були зовсім не спокійними.

Серце билося швидше, ніж я хотіла, і в животі з’явився знайомий клубок тривоги, той самий, який супроводжував мене щоразу, коли я підходила до важливого порогу у своєму житті. Я робила кілька глибоких вдихів, намагаючись відчувати підлогу під ногами, стіну за спиною, тепле світло лампи, яке не давало повністю потонути в хвилюванні. Я заходила в кімнату обережно, майже несміливо, наче боялася зламати крихку тишу, що тут панувала, ніби кожен звук міг зруйнувати щось невидиме й тендітне.

Макс сидів у кріслі біля вікна, тримаючи в руках чашку з паруючим напоєм. Його постать у напівтемряві виглядала водночас сильною й вразливою. Він піднімав чашку до губ лише на мить, потім знову опускав. Мені ще важко було сприймати його як батька. Та й я все життя вважала, що мій тато інший. Але тепер доведеться звикати. Та й нам потрібно налагодити стосунки.

Коли я відчинила двері, він підвів очі й зустрів мій погляд. Ледь помітна усмішка торкнулася його вуст — не офіційна, не стримана, не та, якою він зазвичай дивився на студентів. Ця усмішка була іншою: тихою, трохи невпевненою. Не як викладач. Не як куратор. А як… хтось ближчий. Сім’я.

— Привіт, Міє, — його голос звучав глухо, але тепло. Він відставив чашку на стіл і трохи нахилився вперед. — Дякую, що прийшла.

— Привіт, — кивнула я і сіла навпроти, підібгавши ноги під себе. Мені було важко витримувати його погляд, бо в кожній його рисі я тепер бачила щось від себе. — Чесно кажучи, я все ще не знаю, як із тобою говорити. Я маю на увазі… тепер.

Макс сумно посміхнувся, і в цій посмішці було стільки втоми й ніжності водночас, що мені защеміло всередині. Він і сам не знав, що має доньку. Для нього це так само важко, як і для мене.

— Я теж не зовсім знаю, що означає бути батьком, — зізнався він. — Особливо коли дізнаєшся про це так пізно. Це відчуття ніби одночасно радісне і болюче. Але я хочу спробувати. Якщо ти дозволиш.

Я дивилася на нього довго. Ті ж очі, що й у мене. Той самий нахил брів, навіть жест, коли він, задумавшись, проводив рукою по щелепі, здавався знайомим. Мабуть, я завжди інтуїтивно тяглася до нього, шукала в ньому щось рідне, хоч і не знала чому. Тепер це мало пояснення, і від цього ставало ще важче.

— Ти правда не знав? — тихо запитала я. Голос зрадницьки тремтів. — Про мене?

Він опустив очі. Його плечі ледь помітно здригнулися. Я знала, як сильно він кохав мою матір, і тому досі один. Цей чоловік не мав сенсу в житті, а просто існував. Принаймні з його слів. Але я вірила в це.

— Ні, — відповів він після короткої паузи, і цей простий склад складався так, ніби відривав від нього шматок душі. — Марта приховала це. Казала, що так буде безпечніше. Для тебе, для неї, для всіх. Вона була вперта й завжди мала свої причини. Я довірився їй, а виявилося, що втратив роки, — він важко вдихнув. — Я не можу пробачити собі, що не був поруч, коли тобі це було потрібно, — його голос зривався. — Але я клянуся, Міє, я зроблю все, щоб надолужити.

Я мовчала. Серце щеміло. Я не знала, чи хочу пробачати, чи злитися, чи кричати. Мені хотілося плакати, хотілося втекти, і водночас залишитися тут назавжди. Я не знала, ким він був для мене тепер. Але знала: я хочу знати його. Я хочу бодай спробувати зрозуміти.

— Ти справді так сильно кохав мою маму? — слова самі вирвалися з моїх уст.

Я й сама не знала, чому запитала саме це. Хоча і знала відповідь, та хотілось почути його власними словами. Макс завмер. Його пальці стиснули підлокітники крісла, і тиша, що повисла між нами, здалася довшою за вічність. Потім він видихнув.

— Дуже, — прошепотів він. Його голос звучав так тихо, що я ледве почула. — Вона була світлом. Коли я зустрів її, мені здавалося, що світ став іншим, м’якшим. Вона мала здатність змушувати людей вірити в себе. І коли її не стало… — він замовк, обернувшись до вікна, де мерехтіли вогні нічного двору Академії. — Щось у мені згасло назавжди.

— А чому ви не були разом? — запитала я, ковтаючи клубок у горлі.

— Це складна історія. Тоді було занадто багато обставин, занадто багато людей і обов’язків. Ми зробили вибір, який здався єдиним правильним, — Макс похитав головою. — А Марта… вона завжди дбала про безпеку. Вона допомогла організувати все так, щоб тебе могли виховати без небезпеки. Але я не знав, що ти моя донька. Якби знав… — його голос урвався. — В них все так швидко закрутилось. Я думав, що весь цей час вона кохала його. Але виявилось все інакше…

Я стиснула пальці так, що нігті впилися в долоні. Ми витратили стільки часу. Я би могла виховуватись з батьком, і можливо, все би склалося інакше. Чому моя мама прийняла таке рішення? Для моєї безпеки? Це мені ще потрібно дізнатися.

— Я не звинувачую тебе, — сказала я нарешті. — Просто мені треба звикнути. Це… занадто.

Він кивнув, і я побачила в його очах полегшення. Макс і не намагався тиснути на мене. Він просто хотів бути поруч та просто стати для мене справжньою родиною. Ми мали навчитись бути родиною.

— Я не прошу, щоб ти одразу почала називати мене татом, — промовив він тихо. — Я просто прошу дати мені шанс бути поруч.

Тиша, яка настала, не була тяжкою. Вона була уважною, м’якою, обережною, ніби ми обоє боялися зруйнувати щось крихке, що щойно почало народжуватися між нами. Я роздивилася кімнату навколо: книги, що зберігали чужі історії; тіні від лампи на стінах; вікно, за яким світ миготів своїм життям. І зрозуміла: саме тут і зараз починається щось нове для мене.

— Хочеш провести канікули разом? — раптом запитав Макс. Його голос звучав так, ніби він збирався наважитися на щось важливе ще з початку розмови. — Без Академії, без магії, без постійної тіні обов’язків. Просто я і ти. Дізнатися одне одного.