Глава 21

Наступні кілька днів пройшли для мене в дивному напівсні. Я намагалася впоратися з усім тим, що сталося, але новини, роздуми, прокляття, а головне — відкриття, що Макс мій батько, не давали мені спокою. Це слово — «тато» — звучало в моїй голові так неприродньо, ніби я намагалася одягнути чужу шкіру, яка не підходила мені за розміром.

У пам’яті прокручувалися всі наші розмови, усмішки, суперечки, моменти підтримки, коли він рятував мене від відчаю чи небезпеки. І тепер на кожен із них накладався новий сенс. Я намагалася звикнути до цього знання, але воно немов роз’їдало мене зсередини.

Я все ще питала себе: «Що тепер?» «Як це змінить моє життя?» «Чи маю я взагалі право сприймати його інакше, ніж сприймала раніше?» Ці питання поверталися знову і знову, виснажуючи мене. Наче коло, з якого не було виходу: я могла відволіктися на кілька хвилин, але вночі думки знову верталися, обплутуючи мене, мов змії. Мені ставало важко дихати, і я лише переверталася на інший бік, дивлячись у темряву, ніби там могла знайти відповідь.

Але відповіді не було. Лише відчуття, що все навколо хитке, неміцне, як крига, по якій я йду. Ще один необережний крок — і вона трісне. Зрештою я зрозуміла: я просто не витримаю, якщо продовжуватиму думати тільки про це. Мені потрібна пауза. Потрібно дозволити собі просто бути, хоча б на кілька годин.

Друзі відчули мою втому ще раніше, ніж я сама це усвідомила. Еді, Ітан, Аріела і Вікторія завжди були поруч, і в їхній компанії я відчувала ту легкість, якої так бракувало останнім часом. Навчання в Академії забирало більшу частину сил, але зараз ми всі розуміли: настав момент, коли варто зробити паузу.

— Я пропоную провести день на свіжому повітрі! — урочисто оголосила Вікторія, коли ми зібралися в кафетерії.

Її очі світилися, а в голосі звучала впевненість людини, яка вже все вирішила за всіх. Я ще досі не могла розгадати цю дівчину, адже настрій подруги змінювався з кожною годиною. Хоча для стихії повітря це, здавалось би, властиво. Тому й дивуватися нічому.

— Чудова ідея, — підтримав її Ітан, поправляючи рукав своєї мантії. — І не тільки заради відпочинку. Якщо чесно, мені здається, ми всі починаємо потроху божеволіти. Психічне здоров’я теж важливе.

— Я — за! — вигукнув Еді, театрально підскочивши зі стільця так, що сусідній піднос із їжею мало не впав на підлогу. — Давайте в парк чи, ще краще, в ліс. Хочу нарешті вдихнути повітря, яке не пахне пилом із бібліотеки.

Його дитяча безпосередність змусила мене посміхнутися вперше за довгий час. Маленька іскра тепла прорвала темряву, що тримала мене. Ми швидко домовилися і того ж дня після занять зібралися біля воріт Академії. Кожен узяв із собою щось корисне: килимки, кошики з їжею, настільні ігри.

Навіть Аріела, яка зазвичай бурчала на подібні «несерйозні заняття», цього разу виглядала розслабленою й принесла власноруч спечені тістечка. Вона намагалася приховати, що хвилюється, чи смакуватимуть вони, але ми вже знали: у Аріели кулінарний талант, якого вона вперто не визнавала.

Ліс за Академією зустрів нас прохолодою й запахом вологи. Сонце пробивалося крізь густе листя золотими смугами, і повітря здавалося живим. Ми йшли вузькою стежкою, чуючи, як під ногами потріскують гілочки. Еді час від часу зупинявся, аби вказати на якісь дивні рослини, роблячи вигляд, ніби знає про них щось особливе.

— Ось ця трава, наприклад, може вилікувати розбите серце, — серйозно промовив він, нахиляючись до кущика. — Треба лише зварити з неї чай і випити під повний місяць.

— Ага, — кивнула Аріела, склавши руки на грудях. — І потім тиждень лежати в лазареті через отруєння.

Ми всі розсміялися, і я відчула, як моє серце розпрямляється, неначе хтось зняв із нього невидимий тягар. Нарешті ми обрали невелику галявину біля струмка. Вода там дзюрчала так ніжно, що хотілося просто сісти й слухати її годинами. Десь неподалік співали пташки, а легкий вітер хитав верхівки дерев, створюючи відчуття, ніби сам ліс дихає разом із нами.

— Тут ідеально, — сказала Вікторія, розкладаючи плед. — Немов саме місце чекало на нас.

— Так, — протягнув Еді, розтягуючись на траві. — Якщо хтось мене сьогодні спробує витягнути назад у Академію, я буду чинити опір.

— Тобі ж відомо, що завтра нас усіх чекають пари, — нагадала Аріела, але в її голосі не було строгості, лише лагідна усмішка.

Я сіла поруч із Еді, відчуваючи, як легкий вітер торкається моєї щоки. Це було вперше за останні дні, коли в мені прокинулося відчуття спокою. І я була вдячна за такі моменти.

— Ти в порядку? — тихо запитав Еді, нахилившись до мене так, щоб інші не чули. Його очі були уважними й теплими.

— Так, все добре, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. Усмішка вийшла крихкою, але він не став її розвінчувати.

— Якщо що, — продовжив він. — Пам’ятай: ми тут. Усі ми. І я.

Його слова були простими, але саме це я й потребувала зараз. Не великих промов, не пояснень — а простого нагадування, що я не одна. Ми почали грати в настільну гру, і я майже не помітила, як моя тривога відступила.

Ми сміялися над безглуздими ходами Еді, який постійно програвав і робив із цього ціле шоу. Вікторія запекло змагалася з Аріелою, а Ітан жартома називав себе «головним арбітром чесності». Я дивилася на них і думала: можливо, саме ці миті — справжня магія. Не закляття, не артефакти, а отакі звичайні хвилини радості.

Сонце поступово схилялося до горизонту, забарвлюючи небо в мідні та рожеві кольори. Ми розпалили невелике вогнище, і його тепло приємно огортало. Аріела читала вголос уривки з якоїсь старої книги, які звучали кумедно в її інтерпретації. Вікторія співала тиху мелодію, нагадуючи всім про своє вміння зачаровувати голосом.

Я ловила себе на тому, що мої думки вперше за довгий час перестали обертатися навколо Макса й усього, що з ним пов’язано. Тягар у грудях залишався, але тепер він здавався не таким нестерпним. Я зрозуміла: навіть найбільші питання можуть почекати. Важливо було не втратити відчуття теперішнього.