Глава 20

Мої думки все ще були заплутаними. Прокляття знято, але щось залишилося в мені — наче уламок, який неможливо витягти. Воно сиділо глибоко, ятрило рану, і що більше я намагалася забути про нього, то сильніше воно нагадувало про себе. Тяжка невизначеність не дозволяла розслабитися навіть на мить. Я почувалася так, ніби вся моя душа зрушила зі своєї основи, й тепер я стояла на нестійкому ґрунті, боячись кожного руху.

Я намагалася зрозуміти, що саме змінилося. Адже не могло бути, щоб усе це сталося випадково. Долі не буває простою, не буває випадковою. За всім, що відбулося, мусив бути якийсь сенс — глибший, ніж я могла зараз осягнути. І від цієї думки ставало тільки важче.

Я знала: Макс — мій батько. Ця правда обпікала зсередини, як розпечене залізо. Знала — але не розуміла, як це сприйняти. Як таке взагалі можливо? Як жити з усвідомленням того, що людина, яку я вважала наставником, другом, майже братом, виявилася тим, кого я несвідомо шукала? Чи змінить це мене? Чи змінить його? І як він взагалі сприйме цю нову правду?

Усі мої уявлення про життя, про людей, про стосунки, усе, що я будувала в думках роками, тепер розсипалося на тисячі уламків. І кожен уламок різав мене зсередини, залишаючи криваві сліди.

Коридори Академії здавалися довшими, ніж будь-коли. Я йшла ними повільно, відчуваючи, як кожен крок відлунює в порожньому просторі. Високі арки, вкриті стародавніми символами, нагадували про вічність і незмінність знань. Кам’яні стіни були холодними, байдужими, вони бачили сотні поколінь учнів і не зворушувалися нічиїм болем. Приглушене світло факелів відкидало тремтливі тіні, які ковзали по підлозі й нагадували мені примари. Усе тут говорило про велич і силу, але тепер ця велич тиснула на мене, душила своєю непорушністю.

Я йшла, намагаючись зібрати думки, але вони вислизали. У голові крутилися образи: обличчя Макса, його голос. Його погляд, який здавався звичайним, але тепер набув нового сенсу. Хоча він і не знав, що я його донька, та все одно підсвідомо захищав. Можливо, він завжди це відчував.

Він завжди був важливим. Я відчувала це від самого початку. Його присутність давала мені відчуття безпеки, навіть коли я не розуміла чому. Він ніколи не відштовхував мене, завжди знаходив час, навіть тоді, коли мав власні битви. І тепер я розуміла — це був не випадок. Це був зв’язок крові.

Але від цієї думки не ставало легше. Навпаки, мені здавалося, що я стою на краю прірви. Зв’язок, що раніше здавався дружнім, наставницьким, перетворився на щось інше — глибше, невидиме, але незаперечне. І я не знала, як його прийняти. Не знала, чи хочу.

Я намагалася триматися. На кожному кроці змушувала себе дихати рівно, не дозволяти емоціям поглинути мене. Та вони все одно проривалися, наче хвилі, які неможливо втримати. Я повернула за ріг — і зупинилася.

На лавці біля високого вікна сидів Еді. Його постать виглядала трохи втомленою, плечі опущені, руки схрещені на колінах. Він сидів так, ніби чекав когось, чи, можливо… мене. Його світле волосся падало на лоб, відбиваючи відблиски факелів. Очі були зосереджені, тривожні, але водночас теплі.

Я завмерла, перш ніж підійти. Боялася. Боялася, що він одразу прочитає все на моєму обличчі. Що побачить хаос, розпач і слабкість, які я так старанно намагалася приховати. Та він підняв голову, і наші погляди зустрілися. У його очах була м’якість, змішана з тривогою.

— Мія? — тихо запитав він, і в його голосі було стільки турботи, що моє серце здригнулося. — Ти в порядку?

Я кивнула. Але то була неправда. Усередині мене лежав камінь, важкий, нестерпний. Він стискав груди, не давав вдихнути на повні груди. Я почувалася, ніби потопаюча, яка хапається за повітря, але кожен ковток дає лише ще більше води.

— Ти виглядаєш так, ніби весь світ упав тобі на плечі, — сказав він, підводячись. Його рухи були обережні, ніби він боявся злякати мене різкістю. Він зробив крок до мене. — Можеш мені розповісти? Тобі стане легше.

Я заплющила очі. Спробувала знайти слова. Та як пояснити те, що навіть я сама не могла до кінця збагнути? Як назвати те, що перевернуло моє життя?

— Еді… — прошепотіла я. — Я дізналася, хто мій справжній батько.

Мій голос тремтів. Здавалося, що від самого зізнання в мені щось ламалося, розсипалося на шматки. Я зробила паузу, ковтаючи клубок у горлі. І нарешті вимовила:

— Це Макс, — слова прозвучали як грім серед ясного неба.

Його очі миттєво розширилися. Він завмер, ніби ці слова відкинули його вбік хвилею. Дивився на мене так, ніби не міг одразу повірити. Ще би, такі новини здивували би кожного.

— Макс? — повторив він тихо. — Макс… твій батько? Той самий наш викладач?

Я кивнула. Ці слова боліли. Але я змусила себе сказати їх уголос. Можливо, тоді мені стало б легше. І я би впоралася з цим, якби поділилася з кимось.

— Так, — тихо сказала я. — Це мій тато.

Еді провів рукою по обличчю, ніби намагався впорядкувати думки. Потім узяв мене за руку — міцно, але обережно. Його дотик був теплим, живим, реальним.

— Я навіть не знаю, що сказати, — промовив він. — Це… це величезний шок для тебе.

Я важко зітхнула й сіла поруч із ним. Камінь у грудях ставав дедалі важчим. Думки билися в голові, немов грім у літню ніч. Як так сталося? Чому він мовчав? Чому я дізналася тільки тепер?

— Я досі не можу це усвідомити, — сказала я, стискаючи пальці. — Він завжди був поруч. Я довіряла йому. Думала, він мій наставник, мій друг… І тепер усе інакше, — я замовкла, бо слів бракувало. — Я не знаю, як із цим жити.

Еді мовчав кілька секунд. Його обличчя було серйозним, але м’яким. Він обережно підбирав слова. В такі моменти ніхто б не знав, що сказати.

— Це справді складно, — нарешті промовив він. — Ти маєш право почуватися розгубленою. Він завжди був для тебе просто Максом. Твоїм другом. Людиною, на яку можна спертися. А тепер виявляється, що він твій батько. Це не просто новина, Міє. Це наче відкрити двері у власне життя й побачити там цілу частину, яку ти ніколи не знала.