Макс

Я стояв, спостерігаючи, як вона повільно приходить до тями після того, що ми щойно пережили. Кам’яна зала була наповнена тишею, яку порушував лише віддалений шепіт вітру, що пробирався крізь тріщини у високих стінах. Склепіння ще зберігали відлуння магії: повітря пахло попелом і озоном, а тіні на стінах ніби жили власним життям, коливалися і перетворювалися на форми, яких я не міг розпізнати.

Залишки прокляття вилися навколо нас, розчиняючись у порожнечі, немов чорний дим, що втратив тіло. Вогонь, її сила, її тягар і водночас спасіння, ще тлів у її очах, відблискуючи слабкими іскорками. І я знав — те, що сталося між нами зараз, змінило все. Ми разом вистояли, разом перемогли, але залишилося щось більше, ніж просто боротьба. Залишилася правда, яка була важчою за будь-яке прокляття: я — її батько.

Ця думка знову й знову розривала мене на частини. Я досі не міг у це повірити. Коли Марта промовила ті слова, вони розсікли мене, мов лезо. Я не чув нічого довкола, лише цей холодний звук істини. Ніби світ, який я будував навколо себе роками, розвалився в одну мить. Батько… Я?

Це звучало настільки неможливо, що мозок відмовлявся приймати. Я дивився на Мію, на цю дівчину, яка і раніше здавалася мені відважнішою за будь-кого іншого, і раптом розумів, що кров, яка тече в ній — моя. Моє життя, мої помилки, моя доля відобразилися в ній. І цей тягар тепер лежав не лише на ній, але й на мені.

Я стільки років жив, не маючи мети. Після смерті Клари все здавалось сірим, і не хотілось навіть жити. А весь цей час десь там підростала моя донька. Рідна кров. І я не був поруч з нею в найважливіші миті, не чув її сміху, не бачив її перших перемог і падінь. Я уявляв, як вона росла без моєї підтримки, і це відчуття провини кусало мене сильніше за будь-які поразки у боях, які я пережив.

Мія повільно підняла голову. Її погляд торкнувся мене, і я побачив у ньому цілий океан: біль, втому, здивування, гнів, але й… тінь довіри. Я боявся цього погляду більше, ніж будь-якої магічної бурі. Бо він вимагав від мене відповіді, якої я сам не мав.

— Ти в порядку? — вирвалося в мене, хоча це було безглузде питання.

Я бачив, що вона ледве тримається, бачив, як прокляття виснажило її тіло і душу. Але я також бачив, що її сила нікуди не зникла. Вона була поруч зі мною, і я вже не мав права відступати.

Вона кивнула, але в цьому русі не було полегшення. Тільки напруженість і обережність. Мія мовчала, а я відчував, як мовчання давить на мене сильніше за будь-які слова. Я чув його глухий стукіт у скронях, бачив, як її губи ледь здригаються, але не знаходять слів.

Я хотів би повернути час назад. Хотів би бути з нею від самого початку, коли вона робила свої перші кроки, коли вперше торкнулася магії, коли залишалася наодинці зі своїми страхами. Якби ж я лише знав. Я уявляв, як міг би стояти поруч тоді, коли вона плакала вночі, чи сміялася вдень, чи шукала опори, якої не знаходила.

Я вдихнув глибше, відчуваючи, як груди стискає невидима рука. Це відчуття провини, яке пекло, як вогонь, і водночас народжувало нову рішучість. Мені більше не можна було бути тінню в її житті. Мія — моя дочка. Мій обов’язок. Моя надія. Мій шанс виправити хоч щось у цьому світі.

Вона сиділа на кам’яній плиті, її руки ще тремтіли від магічної боротьби. Її пальці, тонкі й обпаленні, стискали повітря, ніби вона намагалася утримати невидиму іскру. Я бачив у ній не лише втому, а й щось більше — силу, яку я не міг пояснити. Вона була в ній завжди, і тепер я знав чому.

Я наблизився повільно, крок за кроком, наче підходив до прірви. Боявся злякати її своєю присутністю. Мої руки, які звикли тримати зброю і керувати вогнем, тепер здавалися незграбними. Вони тремтіли, коли я простягнув їх до неї.

— Мія… — голос зірвався, і я змусив себе знову заговорити. — Я тут. Я завжди буду тут.

Вона підняла погляд. Її очі були темними, глибокими, мов нічне небо після бурі. Там не було легкості, не було прощення. Але було розуміння. Вона знала, що ми обоє опинилися перед новою дорогою, на якій немає карт і підказок. Ми не були готові. Але ми мали йти разом.

Повітря навколо ніби стало теплішим. Я відчув, як із серця спадає камінь, але на його місці з’являється інший тягар — нести відповідальність за неї, за її майбутнє. І хоч я не знав, як саме це зробити, я знав, що тепер не відступлю.

Її плечі ще здригалися, коли я обережно торкнувся їх. Вона не відштовхнула мене. І це було достатньо. Маленький крок, майже непомітний жест, але для мене він значив більше, ніж сотні битв.

Десь далеко за стінами почав підніматися світанок. Перші промені сонця пробивалися крізь тріщини в камінні, огортаючи залу золотим світлом. Це світло падало на нас обох, мов знак початку. Початку чогось нового.

Я стояв поруч із нею, і вперше за довгі роки відчув: у мене є сім’я. У мене є причина боротися далі. У мене є вона. І хай попереду чекали нові битви, хай наш шлях був сповнений небезпек і невідомого, я вже не боявся. Бо тепер я знав: ми йдемо цим шляхом разом. Все тільки починалося.

Тіні минулого ще повільно відступали, але тепер вони більше не могли залякати мене. Бо з Мією поруч я відчував, що навіть магія, яка колись здавалася нездоланною, тепер — частина нашої сили. Ми були єдині в цьому хаосі. І хоча нічого не було простим, я знав одне: тепер ми не розділені. Тепер ми — родина.