Глава 19

Я прокинулася ще до світанку. Сонце навіть не з’явилося над обрієм, а я вже лежала на жорсткому ліжку, вдивляючись у темну стелю й відчуваючи, як тремтить усе тіло. Слабкість була ще більшою, ніж учора, наче прокляття, що жило в мені, не просто тримало мої сили в кайданах, а й поступово висмоктувало мою душу. Я ледве могла вдихати, кожен подих звучав у моїх вухах як тріск, і я боялася, що ось-ось просто задихнуся.

Але навіть біль не був таким страшним, як думки. Слова Марти, сказані вчора, розривали мою свідомість на шматки. Макс. Мій батько. Я повторювала це знову і знову, та мозок відмовлявся прийняти таку правду. Це звучало абсурдно, неправдоподібно. Макс — той, хто був завжди поруч, хто захищав мене, хто здавався другом і наставником… Тепер виявлялося, що він зовсім інший. Що він частина мене. Кровна частина.

«Як це можливо?» — запитувала я себе. — «Чому я не знала? Чому ніхто не сказав раніше?» Та відповідей не було. Лише біль, що з кожною хвилиною ставав сильнішим. Прокляття. Воно було важливіше за все. Воно не давало мені ні спокою, ні сил думати про щось інше. Я відчувала його вагу в кожному русі, у кожному дотику. Це було як невидимі ланцюги, що обплутали тіло й душу, тягнучи мене вниз, у темряву.

Я знала: тільки кровний родич здатен його зняти. І тепер, коли правда вийшла на світ, коли з’ясувалося, що Макс і є цим родичем, у мене не залишалося іншого вибору. Чи хотіла я цього, чи ні, але саме він мав стати моїм порятунком.

З великим зусиллям я підвелася з ліжка й рушила коридором, кожен крок давався важко, немов я йшла проти невидимого вітру. Ноги відмовлялися слухатися, а кожен рух був поєднанням болю й страху. Я ловила себе на думці, що, можливо, це останній раз, коли я стою на власних ногах. Коли я зайшла до кімнати, Макс уже був там. Він стояв біля вікна, повернувшись до мене спиною, але відчувши мою присутність, одразу обернувся.

Його очі були сповнені тривоги. У них більше не було того холодного спокою, до якого я звикла. Його рішучість тепер змішувалася з чимось новим — сумнівами, болем, страхом. Він підійшов ближче, і я помітила, як він напружено стискає кулаки, ніби намагаючись тримати себе в руках.

— Мія, — сказав він, і його голос злегка зірвався. — Ми повинні це зробити. Інакше ти… — він урвався, не змігши договорити. — Ти готова?

Я кивнула. Хоча сама не була впевнена ні на йоту. Тіло тремтіло, серце билося надто швидко, а в голові стояв крик: «Я не готова! Я боюся!» Але іншого шляху не було. Макс витягнув руку, і в повітрі перед ним спалахнула вогняна куля. Вона жила, дихала, пульсувала разом з його подихом, немов серце. Її відблиски кидали на стіни золотаві й червоні тіні, і від цього кімната здалася мені чужою, потойбічною.

Макс закрив очі, і я відчула, як повітря змінилося. Навколо нас з’явився рух, легкий вітер закружляв біля його плечей, змушуючи полум’я колихатися. Я дивилася на нього й розуміла: це його стихія. Його сила. І тепер вона має стати моїм порятунком.

— Ти повинна довіритися мені, — промовив він, коли його пальці торкнулися моїх рук. Його долоня була теплою, навіть гарячою. — Дозволь мені допомогти.

Його дотик був наче спалах. Я відчула, як енергія почала проникати в мене, стикаючись із моїм власним вогнем. Це було болісно — немов хтось розривав мене зсередини, з’єднуючи дві сили, що довго жили окремо. Я закусила губу, аби не закричати.

— Ти повинна відкритися, — шепотів Макс, нахилившись ближче. — Дай мені доступ. Без цього я не зможу зняти прокляття.

Я заплющила очі. Усе моє єство кричало: «Ні!» Я боялася. Боялася, що він торкнеться тієї частини мене, яку я сама не розуміла. Але я знала — інакше я загину. Тому я вдихнула на повні груди й дозволила йому ввійти вглиб моїх сил.

Тоді почалося. Його енергія злилася з моєю, вогонь і вітер закружляли в дикому танці, створюючи всередині мене вибухову хвилю. Біль був страшним, але водночас у ньому ховалася дивна легкість. Наче хтось здирав з мене стару шкіру, оголюючи нову. Я відчувала, як важкі пута, що скували моє тіло, починають слабшати.

Простір навколо нас здавався жвавим і чужим одночасно: стіни ніби дихали разом із нами, повітря стискалося й розширювалося, наче прислухаючись до нашого подиху. Звуки навколо — шелест тканин, тріск полум’я, легке дзижчання магічної енергії — зливалися в єдину пульсуючу симфонію. Я відчувала себе одночасно розділеною і цілісною, наче дві половини одного існування нарешті з’єдналися.

Повітря в кімнаті стало важким, тіні закрутилися в дивному візерунку, а потім, немов не витримавши тиску, простір здався. Я відчула, як прокляття, це чорне павутиння, що пронизувало мої вени, почало розриватися, відступати. Воно виривалося назовні криком, який ніхто, крім мене, не чув. Я задихалася, я кричала, але разом з цим відчувала, як приходить свобода.

Час сповільнився. Кожен м’яз мій розслаблювався, кожна клітинка вперше за довгий час дихала вільно. Я відчула, як важкі пута, що стягували мене, почали розпадатися на частинки. Темрява, яка жила в мені, відступала, і разом із нею зникло відчуття безвиході.

І коли прокляття нарешті зникло, я відчула себе легкою, наче мене звільнили з глибокої темниці. Світ здавався новим. Чистим. Я ще відчувала біль, але він уже не знищував мене — він був лише відгомоном того, що сталося.

Я відкрила очі. Макс стояв поруч, його обличчя було змученим, але спокійним. Він дивився на мене, і я вперше побачила в його погляді щось, що не можна було описати словами: любов, захист, спорідненість, що не потребувала пояснень.

Я не могла дихати, не могла говорити. Мені не хотілось нічого, просто зникнути. І я молилась, коли це нарешті закінчиться, що тепер ми зможемо почати з чистого аркуша. Я була жива. Прокляття зникло. І тепер поруч був мій батько. Той, кого я так довго шукала, хоч і не знала, що шукаю його саме серед знайомих облич.

Повітря наповнилося новою тишею. Це була тиша не страшна, а очікувальна, майже священна. Кожен звук — дихання, шурхіт тканини, стукіт серця — здавався значущим, як нота в симфонії нового життя. Макс опустив руки, але його пальці ще довго тримали відчуття мого тепла, мого страху, мого нового початку.