Глава 18

Я лежала на холодній кам’яній підлозі, намагаючись стримати стогін, що рвався з грудей. Камінь під моєю спиною здавався живим — він вбирав біль, пропускав його крізь себе й віддавав назад ще сильніше, наче знущався. Кожен вдих давався з муками, ребра стискало, немов навколо мене зав’язали невидимий вузол, що дедалі сильніше стискався.

Я знала: це прокляття, яке з кожним ударом мого серця укорінювалося всередині. І чим довше воно тримало мене, тим швидше тікала моя сила. Я не могла впоратись із цим самостійно, бо занадто важко було протистояти темній магії, яка вростала в мене, як живий організм, як павутина, що обплітає тіло і душу одночасно.

Мій дядько Макар, чарівник стихії повітря, був поруч. Його обличчя, завжди спокійне й тверде, тепер здавалося виснаженим. На чолі виступив піт, у руці ще тремтіла чарівна палиця, яку він щойно опустив. Він робив усе, що міг: накладав заклинання, відводив удари магії, пробував зламати плетіння, але все марно. Прокляття залишалося зі мною, мов чорна павутина, що вже вплелася в мою душу, обплітаючи серце, легені, думки.

Він важко зітхнув, підніс руку до обличчя, немов приховуючи роздратування й розпач, і врешті кинув палицю на камінь. Вона нічого не змінила. І я так прекрасно це знала.

— Мія… — його голос тремтів, але він намагався зберегти спокій. — Це… дуже сильне прокляття, — він ковтнув, і я відчула, що йому важко вимовляти наступні слова. — Тільки кровний родич може зняти його. Той, з яким більша спорідненість, ніж у нас з тобою.

Його слова вдарили в мене сильніше, ніж сам біль. Я заплющила очі, і переді мною одразу спливло обличчя матері. Вона давно померла, ще тоді, коли я була зовсім маленькою. Її ніжні руки, її лагідний голос — це були лише уламки спогадів, що тьмяніли з роками.

Батька я ніколи не знала. Лише чутки, недомовки, тіні правди, які завжди вислизали, варто було лише простягнути руку. І тепер… тепер саме він, чи хтось із його роду, був моїм єдиним порятунком. Але його не було. Я була сама. І від цієї думки серце стиснулося ще більше, ніж від прокляття.

Я відчула, як мої очі наповнюються слізьми, але навіть плакати не було сил. Коли здається, що надія зникає, світ довкола стає сірим, байдужим. Я помру, і все закінчиться дуже швидко. Невже це все відбувається зі мною? І саме тоді я почула голос, що розсік цю безвихідь, мов удар блискавки.

— Мія, — тихо, але виразно промовила Марта, яка весь цей час стояла осторонь і спостерігала за нами. — Це не єдиний твій кровний родич. Є дехто ближчий, — вона видихнула. — Твій батько.

— Але ж я не знаю хто він, — врешті сказала я. — Немає часу на пошуки. Навіть не варто починати.

— Але я знаю, — відповіла Марта. — І нам не доведеться довго його шукати, — на мить жінка замовкла. — Адже він зараз з нами в одному приміщенні. Це Макс.

Її слова впали на мене як грім серед ясного неба. Я застигла. Час зупинився. Я навіть забула, що дихати важко — настільки сильним було потрясіння. Мій погляд відразу ковзнув до Макса. Він стояв поруч, і на його обличчі застиг вираз, який я не бачила ніколи: суміш подиву, страху й повного нерозуміння. Його очі були широко розкриті, а руки, зазвичай упевнені й рішучі, ледь тремтіли.

— Що ти сказала? — його голос був тихим, але в ньому звучала грізна недовіра.

Він дивився на Марту так, наче світ щойно перевернувся догори дриґом. Але Марта не відступила. Вона зробила крок уперед, її обличчя наповнилося болем, ніби вона довго носила цю таємницю в собі.

— Я знаю, що це важко прийняти, — сказала вона рівно, хоча її голос тремтів. — Але це правда. Макс — твій батько, Мія.

У мене закрутилася голова. Я не знала, що думати. Як це можливо? Чому мені ніхто не сказав раніше? Макс — мій батько? Він, мій наставник, мій друг, той, кому я довіряла, на кого рівнялася? Я відчувала, як усередині мене все розривається: відчай зіштовхувався зі злістю, страх із надією. Макс похитав головою. Здавалось, він і сам вперше чув про це. Невже не лише від мене приховували правду? Та й дядько також виглядав здивованим.

— Марто, що ти таке говориш? — не розумів він. – Це якийсь невдалий жарт?

— Ні… — голос жінки був твердим, але руки зрадницьки стиснулися в кулаки.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі, Марта. Я був для неї другом, наставником. Я ніколи… — він запнувся. — Я не її батько.

Марта зітхнула, її плечі опустилися. Здавалося, ці слова давалися їй важче за будь-яке заклинання. Вона стільки років тримала це все в собі. І ось настав час розкрити правду.

— Ти не знав, Макс, — її голос став майже шепотом. — Клара просила зберегти цю таємницю. Вона хотіла вберегти Мію, адже це небезпечно належати до твого роду. Вона так сподівалась, що це не відкриється. Але потім прокинулась магія вогню. І пророцтво виявилось правдою, — Марта дивилась на Макса. — Мія твоя донька.

У мені все похитнулося. Кам’яна підлога, холод, біль — усе відійшло на другий план. Яке пророцтво? Про що вони взагалі говорять? Я дивилася на Макса, і він здавався чужим. Усе, що я знала про нього, в одну мить зруйнувалося. Чому він нічого не знав? Чому мені не сказали раніше? Скільки ще таємниць приховували від мене?

Я відчула, як у грудях закипає злість, змішана з розпачем. Макс зробив крок до мене. Його очі блищали, в них було море емоцій: розгубленість, біль, але й рішучість. Він тремтячою рукою торкнувся мого плеча.

— Мія… я не знав, — його голос зірвався. — Клянусь, я не знав. Для мене ти була… особливою. Як сестра. Але тепер… я… Я обіцяю, що буду з тобою. Я не залишу тебе.

Його слова били по мені ще сильніше, ніж зізнання Марти. Я дивилася йому в очі й бачила там щось, чого ніколи раніше не помічала: теплоту, яка була зі мною завжди, просто я не розуміла її походження. І тепер, коли правда розкрилася, ця теплота набула нового значення.

— Тепер у вас є шанс, — прошепотіла Марта. — Макс, тільки ти можеш зняти це прокляття.

Макс стиснув мої руки у своїх. Його дотик був теплим, сильним, і я відчула, як крізь нього пробивається енергія. Вона вливалась у мене, наче світло пробивається крізь темряву. Прокляття сіпнулося, наче воно теж відчуло його силу. Але я знала: цього може бути недостатньо. Це був лише початок.