Глава 16

Кілька тижнів минуло з того часу, як ми востаннє патрулювали в Карпатах. Здавалося, наче то було вчора: запах хвої, густий туман, що стелився по схилах, тривожне відчуття невідомого, яке не покидало ні на мить. Але водночас ті дні вже відійшли кудись далеко, залишивши по собі лише уривки спогадів і невидимі шрами на серці.

Тепер ми знову туди відправлялися, і це викликало у мене змішані почуття. Мені подобалось перебувати серед величних гір, відчувати запах хвої та свіжого повітря, вдихати крижану чистоту, яку можна знайти тільки тут, — але все одно щось всередині мене насторожувало. Ми вже пережили стільки пригод, що не міг не виникнути страх перед невідомим.

Карпати були непередбачуваними. Вони могли подарувати тобі тишу і красу, а могли зустріти бурею, ураганом і тінями, від яких хотілося бігти. Тепер ми були готові до нових випробувань, хоча кожен із нас розумів: підготуватися до всього неможливо.

Зранку ми зібралися. Еді, Макс і я, разом із кількома десятками студентів факультету вогню та друзями з інших факультетів — води, землі й навіть кількома старшокурсниками повітря — вирушали в Карпати для чергового патрулювання.

Карпати були не лише мальовничими пейзажами для подорожей чи легендами, які розповідали туристи. Це був важливий стратегічний район, що дарував незвичну енергію. Здавалось, це єдине місце в Україні, де ще була магія. Тут часто виникали різноманітні магічні інциденти, спалахи стихійної енергії, виходи нечисті та аномалії, які не піддавалися поясненню. Дехто з викладачів називав це "нервами Землі" — місцем, де сама планета випускає назовні свою силу.

Багато хто з нас мав уже досвід боротьби з нечистю та магічними загрозами. І все ж, кожен новий виїзд був непередбачуваним: ти ніколи не знаєш, що чекає за наступним поворотом стежки.

Еді, як завжди, був веселий і енергійний, навіть незважаючи на те, що патрулювання могло бути небезпечним. Його гумор був нашим рятівним кругом. Він жартував із усіма, намагаючись підняти настрій, хоча в очах іноді й з’являлась серйозність.

— Хто хоче розпалити багаття першим? — запитав він. — Давайте вогняні, я ж знаю, що ви любите похизуватись своєю силою. А це якраз чудова можливість.

Я подивилася на нього і посміхнулася, хоча все одно відчувала, що цей виїзд буде важчим, ніж зазвичай. Всі почали збирати речі: хто перевіряв зброю, хто пакував амулети, хто підтягував ремені на рюкзаках. Я ж, замість цього, мимоволі вдивлялася в навколишнє середовище, наче в пошуках будь-якої небезпеки, якої ще й не було.

— Міє, ти виглядаєш надто серйозною. Чого не можеш заспокоїтися? — почувся голос Макса ззаду.

Я обернулася й зустріла його спокійний погляд. Макс умів усміхатися так, ніби світ навколо завжди під контролем. Він був завжди врівноваженим, навіть тоді, коли всі інші панікували. Його впевненість часто ставала для мене опорою, хоча в цей раз я не могла до кінця позбутися тривоги.

Я обожнювала його уроки, і поруч з ним мені ставало якось комфортніше. Таке відчуття, ніби це моя близька людина. Спочатку я думала, що це все ж якісь романтичні почуття. Але ні, це щось інше, глибше.

— Нічого страшного, просто переживаю за майбутні труднощі, — відповіла я, намагаючись приховати свої сумніви за рівним голосом.

— Це нормально, — кивнув він, переводячи погляд на небо, де ранкове сонце пробивалося крізь хмари. — Але ти ж знаєш: чим більше ми тримаємось разом, тим легше буде.

Його слова трохи заспокоїли мене. Ми, звісно, не були ідеальною командою: у кожного свої характери, свої страхи, свої слабкості. Але наша дружба і підтримка один одного мали величезне значення. Я відчувала це, навіть коли серце билося швидше від напруги.

Як тільки ми дісталися до підніжжя гір, атмосфера змінилася. В Карпатах завжди було особливе відчуття магії: вона буквально витає в повітрі, наче туман, відчутна на дотик. Дехто навіть зупинявся на кілька хвилин, не в змозі одразу адаптуватися.

Тут усе було іншим. Дерева здавалися вищими, ніж у будь-якому іншому лісі, а їхні стовбури — товстішими, вкритими старим мохом, який світився зеленкуватим відсвітом у тіні. Атмосфера величезної сили створювала напругу. Магічні викиди, що час від часу траплялися тут, змушували нас бути насторожі.

Коли ми піднімалися на одну з височин, до нас долітали звуки вітру, що перепліталися з шурхотом дерев і відлунням криків диких птахів. Гори виглядали велично, немов би охороняли нас від чогось прихованого за їхніми схилами. Декому вони здавалися друзями, декому — безжальними суддями.

— Що ти відчуваєш? — запитав Макс, йдучи поряд зі мною.

Я прислухалася до власних відчуттів. Було щось дивне, але я не могла пояснити словами. Таке відчуття, ніби саме тут я була вдома. І хотілось залишитись в горах якомога довше. Лише кивнула, і потім тихо сказала.

— Тут якось інакше, — я посміхнулась. — Відчувається, що магія змінюється. Вона ніби тече інакше, ніж завжди.

Еді, почувши нашу розмову, обернувся й підморгнув мені. Друг якраз йшов поруч, адже я вміла інколи падати, і саме той мене підхоплював. Макс казав, що хоч він і має приглядати за нами як викладач, та все ж не настільки.

— Магія? Та ти просто втомилася від усіх цих гір, — сміючись, кинув Еді.

Йому здавалося, що він може розрядити будь-яку ситуацію жартом. Але я не була впевнена, що варто сміятися. Щось тут справді було не так. Можливо, це було просто моє чуття, яке не обдуриш. Занадто часто воно попереджало мене ще до того, як ставалося щось погане. І кожен раз, коли я вдивлялася в гірські схили, мені здавалося, що за ними ховається щось більше, щось темне, що терпляче чекає.

Ми продовжили рухатися угору, поки не дісталися до розташування нашої табірної бази. Тут, серед гірських луків, ми мали розкласти намети й облаштувати місце для ночівлі. З настанням вечора холод став різкішим, і ми розпалили велике багаття. Його вогонь відкидав помаранчеве світло на наші обличчя, які втома вже почала обтяжувати.

Але замість спокою я відчувала, як напруга навколо зростає. Ніч була дивною. Зазвичай небо в Карпатах світилася зорями так яскраво, що здавалося — можна торкнутися рукою. Та цього разу воно було надто темним. Хмари закрили все, і навіть місяць сховався. Тиша навколо була такою густою, що кожен тріск гілки змушував здригатися.