Глава 12

Навчання в академії завжди було для мене складним випробуванням. Здається, я постійно намагаюся бути на рівні, та з кожним днем відчуваю, як стає важче. Часом навіть прості речі починають дратувати, ніби якась невидима сила заважає зосередитися. Кожне завдання, кожна дрібниця викликали в мені непомітне, але стійке відчуття внутрішнього напруження, яке я не могла пояснити. Іноді мені здавалося, що сама атмосфера академії — із її стародавніми стінами, глибокими коридорами й відлунням кроків — накладає тягар очікувань, змушуючи мене перевищувати власні межі.

Старі коридори мали дивну властивість — вони ніби жили своїм життям. Скільки б разів я не йшла ними, мені завжди вчувалося легке шепотіння каменю, що зберігав пам’ять сотень поколінь магів. Іноді мені здавалося, що стіни самі слухають і оцінюють кожен мій крок, як невидимі вартові минулого, що перевіряють мене на гідність.

Вітражі у вікнах пропускали химерне світло, яке фарбувало стіни у червоні, золоті й сині відтінки, змушуючи мене почуватися маленькою піщинкою серед цього величного і незмінного світу. А ще цей запах — суміш старих книг, воску від свічок та легкого диму з лабораторій, де студенти експериментували зі стихіями. Атмосфера ніби нашіптувала: «Ти повинна більше. Ти не маєш права зупинятися». І в цьому шепоті звучала не лише потреба успіху, а й прихована загроза: відступ — це слабкість, а слабкість карається.

Цього разу на занятті з контролю магії стихії вогню мене більше турбувала не теорія, а думки про Амінину постійну присутність. З самого початку року вона дивилася на мене як на суперницю, а не як на товариша по навчанню. Не розумію, чому саме я стала для неї подразником. Можливо, причина в моєму прогресі, можливо, в увазі викладачів, яка мимоволі падала на мене, коли я добре виконувала завдання. Всі інші студенти мого факультету нормально реагували на мої старання, хтось навіть щиро підтримував, але Аміна завжди вважала, що я отримую надто багато визнання без особливих заслуг.

Її погляди й легкі, ледве помітні посмішки, що змішувалися із сарказмом, розпалювали у мені відчуття невпевненості, навіть коли я знала: це лише її власні страхи, не мої. Та хіба можна завжди відділити чуже від свого? Сумніви так чи інакше в’їдаються в душу, якщо чути їх щодня. Іноді я ловила себе на думці, що хочеться кричати, розривати простір навколо себе, але я навчилася тримати все в собі. Ще не час, ще не час втратити контроль.

Сьогоднішнє заняття було черговим випробуванням моєї витримки. Професор Асканій, сухий і стриманий маг із сивою бородою, демонстрував техніку концентрації магії, пояснюючи, як спокійно підтримувати вогняну кулю на протязі кількох хвилин, щоб енергія не розсіювалася і не втрачалася. Він рухав руками повільно, вивірено, його голос був спокійним і владним, і навіть саме повітря в класі ставало теплішим, слухняним, немов повітря саме слухало його команди.

Я знала, що можу зробити це без проблем. Я неодноразово тренувалася ночами, сидячи у внутрішньому дворику академії під зорями, і відчувала, як вогонь реагує на моє дихання. Його тепло йшло крізь шкіру, обпікаючи руки, але даючи силу, ніби він дихав разом зі мною. Але цього разу внутрішній тиск Аміни здавлював мене, відбираючи частину концентрації. Її присутність була як холодна тінь, що падала на мій вогонь, зупиняла його ріст, вимірювала мої можливості й викликала бажання довести, що я сильніша.

Моя рука, що тримала магічне коло, тремтіла не через невміння, а через роздратування й хвилювання, які я не могла приборкати. Як завжди, я виконувала вправу добре, поки не почула від Аміни чергове саркастичне зауваження. Це вже стало якоюсь буденністю. І зазвичай я намагалася не реагувати.

— О, ну звісно, ти ж вогонь контролюєш. Це не так вже й складно, — її голос різко прорізав тишу, мов ножем по струнах.

Я відчула, як напруження в грудях зростає. Я не відповіла, продовжуючи зосереджуватися на своєму вогні, але думки заважали. Як можна так байдуже ставитися до чужих зусиль? Чому вона завжди повинна критикувати, коли кожна людина навколо бачить мою роботу і мої старання?

Полум’я на моїх долонях зреагувало раніше, ніж я усвідомила. Воно затремтіло, ніби відчувало мій внутрішній конфлікт. Кожен рух пальців змінював форму вогняного кола, і я знала: якщо зараз втратити контроль, все може вилетіти з-під мене. Та всередині почало зароджуватися нове відчуття — рішучість, яка змішувалася із злістю, непохитна й потужна.

— Ти завжди така нетерпляча, Міє, — пролунало знову, її голос тепер насичувався неприхованою насмішкою. — Як тобі взагалі вдається зберігати стільки енергії? Це ж ненормально для такої, як ти. Ти що, думаєш, просто так вогонь підкоряється?

Її слова були, як холодні краплі на розпеченій поверхні: шипіли, дратували, випаровувалися, але залишали слід. Я вирішила мовчати, проте з кожною хвилиною це ставало важче. Аміна сіла ближче, ніби чекаючи, коли я втрачусь у власних думках.

— У чому проблема, Міє? Чому не виходить? Чи, може, в тебе й не вийде? — її сміх звучав, як удар, мовби кожне слово пекло більше за моє полум’я.

— Ти просто заздрісна, — вирвалось із мене, голос різкий, як спалах. Можливо, я не мала права казати це вголос, але образа і гнів були сильніші. — Я не обирала себе такою, яка я є, і не збираюся виправдовуватися перед тобою.

Аміна подивилася на мене з відразою, її очі стали холодними, мов крижана вода. Якби вона могла вбивати поглядом, я би вже лежала мертва.

— Заздрісна? — її сміх пролунав глухо, без радості. — Я просто намагаюсь бути справедливою. Ти надто покладаєшся на свою силу. Але одного дня ти побачиш, що цього недостатньо.

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати власний гнів. Серце калатало, але з кожним ударом воно ніби допомагало відновлювати рівновагу.

— Моя сила — це частина мене. Ти не розумієш цього, тому й намагаєшся мене принизити, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі.

Моє полум’я стало яскравішим, стабільнішим. Воно більше не тремтіло, а дихало разом зі мною. Я відчула, як ми злилися в єдине ціле, і ця єдність була непорушною. Аміна ще кілька разів відкривала рот, аби щось додати, але я більше не слухала. Я піднялася, відчула тепло в грудях, і вогонь тихо стих на моїх долонях, лишивши по собі відчуття сили.