Глава 11

Після того, як Марта залишила мене наодинці з моїми думками, я довго не могла знайти спокою. Її слова в’їлися в мене, мов отрута: «твоя мама заплатила високу ціну за свої вибори», «не все було так, як ти думала». Вони не просто звучали як застереження — кожне слово розколювало мій внутрішній світ, стираючи знайомі орієнтири. Наче хтось одним різким рухом стер старі малюнки з мого серця і лишив там порожні, холодні плями, на яких я не могла намалювати нічого нового.

Здавалося, що все, у що я вірила й за що трималася, може виявитися лише ілюзією. Чим більше я намагалася згадати мамині усмішки, її лагідні слова, тим сильніше розривалося відчуття: я не знаю її насправді. Я не знаю, хто вона була, і що справді стояло за її діями. Хоча, може, це й не дивно — ми й справді провели разом занадто мало часу.

Усі мої спогади про неї були уривками, фрагментами: то світло в її очах, то її руки, що торкалися мого волосся, то відчуття тепла, коли вона співала мені тиху колискову. Але ж колискова — це лише звук, лише легка мелодія, в якій я чула більше себе, ніж її. А що ховалося за її мовчанням? Які тіні жили там, куди я ніколи не мала доступу? Чому вона завжди відводила погляд, коли я питала про минуле?

Я сиділа в бібліотеці, обхопивши руками голову, а тиша величезного залу гучно дзвеніла у вухах. Високі полиці, наповнені старими й новими книгами, здавалося, зневажливо дивилися на мене згори, мовчазно нагадуючи: відповіді вже давно записані, але ти боялася їх прочитати.

Тиша тут була не просто відсутністю звуку — вона важким туманом огортала мене, змушуючи почуватися малою і вразливою серед гігантського океану знань. Книги мовчали, але в їхньому мовчанні була загроза. Вони знали більше, ніж я. Іноді мені навіть здавалося, що вони дивляться на мене, чекають, коли я наважуся відкрити їх і дозволю їм прошепотіти мені правду, яку я так довго відкидала.

Я відчувала, що більше не витримаю цього зволікання. Треба діяти. Інакше ця невідомість розірве мене зсередини. Я не могла залишатися тією ж дівчиною, яка жила спогадами і напівправдою.

Я знала, куди мені треба йти. Ще з першого року навчання в Академії я помічала дивну закономірність: саме тоді, коли мій розум губився й мені потрібен був знак, у руки випадково потрапляли старі записи, уривки хронік чи навіть уламки щоденників. Наче хтось невидимий підштовхував мене й підкладав потрібні тексти, підганяючи вчасно. І завжди в цих записах так чи інакше згадувалося про магію й родини, про їхні прокляття чи благословення. Це не були просто історії — це були ключі. І я завжди відчувала, що кожна книга шепоче мені щось важливе.

Я намагалася не звертати уваги. Казала собі, що це лише випадковості, що краще зосередитися на навчанні, на завданнях. Я сміялася з власної тривоги, робила вигляд, що нічого не відбувається. Але тепер, після розмови з Мартою, я зрозуміла: досить. Я більше не могла бігти від правди. Щось глибоке й стародавнє, щось, що мама оберігала й приховувала, вимагало, щоб я дізналася його. Інакше я ніколи не почувалася б цілісною.

Кроки відлунювали у порожніх коридорах, коли я прямувала до спеціального відділу бібліотеки. Це місце ховали від очей звичайних студентів, навіть не кожен викладач мав право сюди заходити. Сюди пускали лише тих, кому дозволяла сама Академія, і завжди з умовою, що знання звідси не можна виносити назовні. Але я вже давно навчилася заходити сюди непоміченою: варто було зачекати вечора, коли світло тьмяніло, а охоронці втрачали пильність, і тоді тіні самі приховували мою присутність.

Мій ритм дихання прискорився, а серце калатало, коли я переступила поріг цього таємного світу. У повітрі тут віяло давниною. Запах старих пергаментів і пилу змішувався з тонким ароматом воскових свічок, які іноді залишали забутими на столах. Полички, завантажені книгами, зникали у темряві, і мені завжди здавалося, що між ними ховаються тіні минулого.

Я клялася, що бачила краєм ока рух — наче сторінки перегорталися самі собою, або ж старі чорнила оживали й простягали до мене свої знаки. Кожна книга, кожен манускрипт міг бути дверима у чужі життя, у чужі таємниці, і водночас — у моє власне минуле, яке я прагнула розгадати.

Сьогодні я знала, що шукати. Мої пальці торкнулися знайомого корінця — старовинного манускрипту, який я знайшла кілька тижнів тому й тоді поквапилася відкласти, відчувши дивне хвилювання. Книга виглядала нікому не потрібною: потріскана обкладинка, пил, що осідав товстим шаром, і сторінки, пожовклі від часу. Але тепер я вже не могла відвернутися. Мій розум крикливо вимагав правди, навіть якщо вона буде болючою.

Я відкрила книгу й почала жадібно перегортати сторінки. Переді мною розгорталися записи про магічні лінії родів, їхнє походження, сплетіння й наслідки. Я читала, як деякі сім’ї об’єднувалися, створюючи нові джерела сили, а інші розпадалися, залишаючи за собою лише руїни й прокляття. Кожне слово на сторінках манускрипту звучало як відлуння давніх таємниць, яке збереглося тільки тут.

Серед сотень незнайомих прізвищ раптом спалахнуло знайоме слово. Мене наче вдарило. Я завмерла, відчуваючи, як серце почало битися гучніше. Моя мама носила це прізвище, і раніше воно не мало для мене жодного значення. Я ніколи не цікавилася родоводом, адже мама завжди відмовчувалася, коли я питала про минуле. Але тепер, читаючи ці рядки, я зрозуміла: все не так просто.

У манускрипті зазначалося, що наш рід — давній рід магів, відомий силою стихій. Багато хто з них володів не лише своєю стихією, а й умінням впливати на стихії інших людей. Це був рідкісний і небезпечний дар, адже такий маг міг змінювати баланс навколо себе, послаблювати ворогів чи підсилювати союзників. Іноді навіть ламати чужу волю.

Я вдихнула різкіше, ніж хотіла. Чи означало це, що моя мама мала такий дар? Чи приховувала вона його, аби захистити мене? І чи могла саме ця здатність стати тією «високою ціною», про яку згадала Марта?

Далі текст ставав уривчастим. Багато рядків було пошкоджено часом, чорнило розмилось. Я ловила лише уламки: «сховані зв’язки», «сила у двох кровах», «жертва, без якої неможливо». Але жодного слова про мого батька. Ні натяку, ні навіть тіні імені.