Глава 10

Темний весняний вечір тихо огортав Академію, розтікаючись густими тінями по кам’яних стінах, старих баштах і в’їдливих шпаринах між камінням. Небо було низьким, затягнутим важкими хмарами, які нависали так близько, що здавалося — варто простягнути руку, і доторкнешся до їхньої холодної, мокрої поверхні. Лише зрідка крізь цю щільну завісу виривався блідий промінь місяця, і він нагадував не стільки світло, скільки відблиск на лезі ножа.

Повітря було свіже, пронизливе, сповнене запаху вогкості, талого снігу та мокрого каміння. Земля під ногами ще зберігала пам'ять про зиму — сніг не встиг розтанути до кінця, він кришився під чоботами, видаючи сухий і водночас дзвінкий звук, ніби нагадував про час, що йде, і про те, чого вже не повернути.

Парк, що простягався за старим крилом Академії, видавався безмежним. Високі дерева, темні й ще не вкриті молодим листям, стояли рядами, мовчазні й похмурі, схожі на вартових. Їхні голі гілки тяглися вгору, наче намагалися вирватися з полону землі, і шурхіт вітру серед них перетворювався на шепіт, повний недомовленостей. Тут було майже порожньо. Лише кілька студентів поспіхом проходили алеями, загортаючись у важкі плащі, ховаючи обличчя від пронизливого вітру. Їхні постаті здавалися тінями, що танули в темряві, розчинялися між деревами, залишаючи після себе тільки короткий подих кроків і шурхіт тканини.

Я сиділа на одній із лавок, загорнувшись у довгий шарф, і вдивлялася в темряву. Вечірня тиша була дивною — густою, щільною, наче вода. У ній навіть найменший звук здавався надмірно гучним: потріскування гілки, віддалений стукіт дверей, легке виття вітру. У ці миті самотності я завжди відчувала, як по-особливому пульсує світ довкола. Востаннє мені вдавалося залишитися наодинці хіба кілька тижнів тому. Наші дні були забиті тренуваннями, заняттями, нескінченними розмовами з друзями, обговореннями нових завдань, дрібними суперечками. Самотність стала розкішшю, і тепер я жадібно ловила ці кілька хвилин, мов ковтки свіжого повітря.

Весна завжди викликала в мені дивні відчуття. З одного боку — відродження, пробудження, нові сили, а з іншого — приховану тривогу, відчуття крихкості, ненадійності світу. Все ніби розквітало, але водночас щось у середині мене шепотіло: кожен початок несе в собі і кінець. Я вдихнула холодне повітря на повні груди, і разом із цим вдихом у голову прокралася думка про минущість. Ніби все довкола — від розтаючого снігу до шуму вітру — нагадувало мені: час безжальний, він не зупиниться, навіть якщо я цього захочу.

Я заплющила очі, дозволивши вітру обіймати мене. Його пориви торкалися волосся, шарфа, щік, наче намагалися щось нашептати. Гілки дерев тихо стогнали, і в цьому шелесті було щось магічне, щось первісне. І саме тоді я почула кроки. Вони з’явилися зненацька, спершу тихі й нерішучі, ніби хтось боявся потривожити вечірню тишу. Потім вони стали впевненішими, і я відчула, що кроки спрямовані саме до мене. Я розплющила очі — і побачила Марту.

Вона виглядала інакше, ніж зазвичай. Її постать, завжди рівна, з гордо піднятою головою, тепер здавалася згорбленою, немов тягар пригинав її плечі. Її руки були сховані в рукави, і це не було жестом від холоду — це була спроба втримати себе в цілісності. Обличчя, завжди спокійне й майже владне, тепер намагалося зберегти маску стриманості, але видавало внутрішню бурю. Усмішка, яка торкнулася її вуст, була слабкою й неприродною, така, що розсипалася ще до того, як встигла оформитися. Найбільше мене вразили її очі. У них жила тривога. Глибока, напружена, така, від якої в грудях раптом стало тісно.

— Привіт, — сказала я тихо. Моє серце в ту ж мить стиснулося, наче знало: вона прийшла не просто так.

— Привіт, Міє, — відповіла Марта, і її голос пролунав дивно. В ньому не було тієї міцної, упевненої інтонації, яка завжди надавала їй ваги й сили. Він був ламким, наче відлуння в порожньому коридорі.

Я зсунулася трохи на лавці, пропонуючи їй сісти поруч. Вона вагалася ще кілька секунд, ніби боролася з невидимим супротивником. Нарешті опустилася поруч, дуже обережно, наче боялася, що земля під нею може провалитися. Схрестила руки на колінах, втупилася в землю. Тиша розлилася між нами, густа й важка, як нічне повітря. Я чула, як у ній б’ється її серце. Воно билося швидко, нервово, і це чомусь налякало мене більше, ніж будь-які слова.

— Можна поговорити? — нарешті вимовила вона.

Я кивнула. Всередині мене зароджувалася тривога, як холодний клубок, що повільно розмотувався. Марта довго мовчала. Її пальці нервово перепліталися, і навіть у темряві я бачила, як вони тремтять. Вона дивилася в землю, наче шукала там слова, яких не могла віднайти в собі. І коли вона нарешті підняла очі, я побачила в них стільки туги, стільки невимовного болю, що мені здалося — цей біль торкнувся мене гостріше, ніж будь-яка фізична рана.

— Міє, — прошепотіла вона. — Я знаю, що ти часто згадуєш свою маму. Ти говориш про неї так світло, так тепло… І я бачу, як ти сумуєш.

Моє серце почало битися швидше, сильніше. Я відчула, як земля під ногами наче зсунулася. Усередині я знала: зараз пролунають слова, що змінять мій світ.

— Я не хочу втручатися, — вона ковтнула повітря, її голос став ще тихішим. — Але є дещо, що ти повинна знати.

Її слова впали між нами, як камінь у воду, розходячись хвилями. Я застигла. Частина мене хотіла закрити вуха, не слухати, не знати. Але інша частина — сильніша — тремтіла від передчуття правди.

— Що ти маєш на увазі? — ледве вимовила я.

Марта заплющила очі, повільно вдихнула й видихнула. Її плечі здригнулися. Вона виглядала так, ніби кожне слово, яке ось-ось зірветься з її вуст, буде завдавати їй болю не менше, ніж мені.

— Твоя мама… — вона зробила паузу, наче боялася, що я зламаюся. — Вона не була зовсім такою, якою ти її пам’ятаєш.

Моє дихання збилося. У грудях спалахнув протест, гострий і болючий, як удар. Що ця жінка взагалі мала на увазі? Вона зараз хотіла зіпсувати мої спогади? Чи для чого це все.