Глава 9

Ранок у Академії завжди починався однаково — з різкого, настирливого дзвінка будильника, який, здавалося, навмисно виривав мене з найприємніших снів. І чомусь завжди було так, що саме тоді, коли сни ставали найяскравішими й найдобріші образи набували чітких контурів, цей проклятий звук прорізав тишу й змушував повертатися у сувору реальність.

Я лежала кілька хвилин, втупившись у стелю. Стеля була стара, з ледь помітними тріщинами, які в темряві ночі нагадували невідомі символи. Колись я навіть уявляла, що вони — це магічні знаки, залишені студентами минулих поколінь. Уявляла, як уночі вони світяться слабким сяйвом і шепочуть забуті закляття. Але зараз нічого такого не було — лише буденність ранку й гомін, що поступово наростав у коридорі.

Я почула кроки, приглушений сміх, шелест дверей, скрип замків, навіть гучну суперечку двох хлопців про те, хто першим потрапить до ванної. Академія прокидалася, і її пробудження завжди було схожим на симфонію: хаотичну, шумну, але водночас дивно гармонійну. З вікон у коридор пробивалося ще тьмяне сонячне світло, відбиваючись на старих килимах та створюючи враження, ніби стіни прокидаються разом із нами.

Зазвичай усе це було для мене звичною частиною життя, та сьогодні я відчувала інакше. Усередині було щось світле, ніби після довгого дощу нарешті вийшло сонце. Я прокинулася легкою, і це мене здивувало. Причина була проста — учорашній вечір. Ті теплі години з Еді, Аріелою й навіть Вікторією залишили по собі відчуття, що світ не такий вже й холодний. Ми знову були разом. Ми знову сміялися й ділилися думками, і навіть Вікторія, яка завжди тримала навколо себе крижану оболонку, дозволила собі бодай трохи відкритися. Її очі вже не здавалися такими відстороненими.

Я зітхнула, піднялася з ліжка й почала вдягатися. Холодна підлога обпекла ступні, але це швидко привело мене до тями. Одягнула форму — темну, з простими лініями, але зі знаком факультету вогню на рукаві. Цей знак завжди грів мене, нагадуючи, що я тут не випадково.

У дзеркалі я побачила відблиск вогню у власних очах. Він здавався глибшим, ніж раніше. Може, це лише моя уява, але мені все частіше здавалося, що сила всередині мене росте, і що одного дня вона вимагатиме більшого, ніж я можу дати.

Вийшовши в коридор, я злилася з потоком студентів. Усі йшли зі своїми настроями: хтось жваво обговорював домашнє завдання, хтось ще не прокинувся й ледь не спав на ходу, а хтось із занадто серйозним виглядом переглядав конспекти. Я йшла з відчуттям спокою. Після довгих тижнів внутрішньої боротьби й сумнівів у мене нарешті було відчуття опори. І ця опора була не лише в мені самій, а й у людях поруч.

Я зупинилася біля вікна, пропускаючи двох хлопців, які сперечалися про нове зілля. Вони мало не зачепили мене плечем, але навіть це не вивело мене з рівноваги. Я вдихнула свіже повітря, і воно пахло водночас і прохолодою ранку, і димом від факелів, які досі горіли в коридорах.

Сьогодні мали бути практичні заняття. На факультеті вогню вони завжди були особливими. Це не просто вправи — це боротьба зі стихією, яка живе всередині тебе. Учора я відчула, як важко буває тримати вогонь у руках, не дозволяючи йому вирватися назовні. Мої долоні ще пам’ятали жар, і здавалось, ніби на них залишилися невидимі шрами.

Зала для практик зустріла нас простором і холодом кам’яних стін. Високі вікна впускали промені ранкового світла, які ламалися на полірованій підлозі. У центрі стояли інструктори — суворі, мовчазні, але з гострими очима, які бачили кожну помилку. Поруч уже стояли інші студенти, хтось нервово стискав кулаки, хтось, навпаки, намагався виглядати байдужим. Але я знала: у глибині душі кожен із нас хвилювався.

Завдання цього разу було просте на словах і надзвичайно складне на ділі: за кілька секунд знайти в собі джерело стихії, викликати контрольоване полум’я, втримати його й погасити. Здавалося, що це звичайна вправа, але ми всі знали — варто лише розслабитися, і вогонь вирветься, завдавши шкоди.

Я дивилася, як Ліам — надто самовпевнений — підняв руки. Полум’я вирвалося занадто різко, і він не зміг втримати його. Інструктор миттєво зупинив процес, але залишив йому кілька обпалених слідів на рукаві. Ніхто не сміявся. Усі розуміли: це може трапитися з будь-ким.

Коли настав мій вихід, я відчула, як серце забилося швидше. Повітря навколо ніби загусло. Я вдихнула, зосередилася, і вогонь відповів. Він вирвався в мої руки яскравим спалахом, гарячим і живим. Його світло відбивалося в моїх очах, і я бачила в ньому не лише тепло, а й небезпеку. Я тримала його, відчувала кожен рух, ніби слухала серцебиття самої стихії. На мить він наче спробував вирватися, але я не дозволила. Зібрала силу й повільно загасила полум’я.

Інструктор кивнув. Це був короткий знак, але для мене він значив більше, ніж гучна похвала. Це був доказ, що я рухаюся вперед. Після занять я відчувала втому, але водночас і гордість. Це було схоже на те, коли довго підіймаєшся вгору й нарешті бачиш вершину. Маленька перемога, але важлива.

Разом із Аріелою ми вирішили піти в бібліотеку. Вона завжди тягнула нас туди, наче магнітом. І я не заперечувала — після вогню завжди хотілося тиші. Бібліотека Академії була схожа на храм. Старе крило, товсті кам’яні стіни, прохолода навіть у спекотні дні. Тут усе дихало історією: високі шафи з книгами, темні балки, канделябри на стінах, запах старих сторінок і пилу. Тут час зупинявся.

Аріела одразу попрямувала до розділу земельної магії. Вона завжди обирала щось дивне, щось, що викликало подив у всіх інших. Вона сміялася, що шукає «приховану мудрість», і справді могла годинами сидіти над текстами, які ніхто не розумів. Я ж блукала між рядами, дозволяючи собі торкатися обкладинок, вдихати запах книжок. І раптом натрапила на том, який змусив мене завмерти: «Магія стихій: Поєднання вогню й повітря».

Я розгорнула його, і старі сторінки зашелестіли, ніби шепіт. Символи й діаграми на них світилися у відбитках лампи. Я сіла за стіл і почала читати. Кожне слово здавалося відкриттям.