Глава 8

Коли вечірня тиша повільно опустилася на Академію, розливаючись коридорами та кімнатами, ніби хтось накинув м’яку, важку ковдру, я відчула, що не хочу залишатися наодинці. У такі моменти думки починали звучати надто голосно, а тиша лише підкреслювала їх. Відчуття самотності було занадто гострим, і я знала: сьогодні потрібна компанія. Не просто випадкові знайомі, а ті, з ким мене пов’язували справжні спогади, хто міг зрозуміти без зайвих слів.

Я покликала Еді та Аріелу до своєї кімнати. Ми давно не збиралися так, як у перші тижні навчання, коли все було новим і захопливим, коли кожен вечір здавався маленьким святом. З часом турботи, тренування, обов’язки й та сама невидима вага магії почали розтягувати нас у різні боки, і я боялася, що ми можемо загубити цю нитку близькості. Не хотіла цього.

Проте на моє здивування, не лише вони прийшли. Вікторія теж постукала у двері й зайшла всередину, ніби між іншим, але я бачила: вона вагалася. Зазвичай вона не надто поспішала приєднуватися до гучних посиденьок, воліючи триматися осторонь. Але цього разу щось змінилося, і я відчула, що це не випадково.

Ми влаштувалися хто де: на дивані, на підлозі, навіть біля вікна. Кімната швидко наповнилася знайомим теплом. Я принесла чай у великому чайнику, аромат м’яти та жасмину розлився повітрям, змішуючись із запахом старих книг і воску свічок, що стояли на полиці. Аріела, як завжди, не прийшла з порожніми руками — дістала кілька плиток шоколаду, які ми всі одразу почали ламати й передавати одне одному. А Еді приніс настільну гру, яка нагадувала про наші перші дні в Академії: тоді ми могли грати годинами, забуваючи про все на світі.

Сміх і жарти швидко зняли першу напругу. Ми згадували смішні моменти з занять, курйози з викладачами, і навіть ті випадки, коли наші магічні експерименти закінчувалися маленькими катастрофами — як от той раз, коли Еді намагався закликати невеличкого вогняного елемента, а він утік і перетворив коридор на справжню хаотичну сцену. Ми сміялися, згадуючи це, але одночасно відчували тривогу за те, наскільки магія може бути непередбачуваною.

Але серед цього всього я раз по раз ловила на собі погляд Вікторії. Він не був настирливим чи різким, але в її очах було щось невисловлене, наче вона хотіла поставити питання, проте не наважувалася. Її поза, жести, навіть те, як вона обережно ставила чашку на піднос, видавали її внутрішнє напруження. Я знала це відчуття. І знала, що чим довше воно залишається невисловленим, тим більше зростає відстань. А я зовсім не хотіла, щоб вона віддалилася від нас остаточно.

— Отже, що нового у всіх? — спробувала я підкинути тему, коли відчуття легкої тиші почало повертатися.

Еді, як завжди, не змусив чекати на відповідь. Його піднесений настрій рятував нас не раз. Він взагалі був справжньою душею компанії. І саме цей хлопець здатен підняти настрій у будь-якій ситуації.

— Я офіційно оголошую війну нашій їдальні! — урочисто вигукнув він. — Це вже неможливо. Скільки можна їсти одні й ті ж пиріжки? Вони точно готуються за якимось проклятим рецептом, який повторюється щодня. Я серйозно думаю про революцію.

Ми всі розсміялися, навіть Вікторія посміхнулася, хоча в її очах залишилася якась тінь. Я уважно спостерігала за нею. Вона сиділа прямо, тримаючи чашку в руках так, ніби та давала їй опору. Її звична стриманість, загадкова й навіть приваблива у своїй холодності, сьогодні виглядала інакше — швидше як стіна, за якою вона ховалася.

— Вікторіє, — обережно почала я, коли більше не змогла ігнорувати. — Що з тобою? Все в порядку?

Вона підняла на мене погляд, і я побачила в її очах щире здивування, майже розгубленість. Наче не очікувала, що хтось помітить. Потім вона глибоко вдихнула, ніби намагаючись зібрати себе докупи.

— Та нічого… Просто думаю про речі, — сказала вона. Її голос був рівним, але важким.

Ми мовчали кілька секунд. Тиша цього разу не була незручною, скоріше тривожною, як перед тим, як хтось наважується відкритися. А я не тиснула на Вікторію. Вона взагалі була завжди наодинці з собою.

— Не знаю, чому так, — продовжила вона нарешті. — Мабуть, я просто звикла бути сам-на-сам із усім. А ще ці магічні тренування… Це складніше, ніж здається. У мене таке відчуття, що магія не лише сила, а й тягар.

Її слова відгукнулися в мені, адже я знала це надто добре. Магія завжди була поруч, невід’ємною частиною нас, але що більше ми заглиблювалися в неї, то сильніше відчували, як вона змінює наше життя, ускладнює, змушує робити вибір, який не завжди простий.

Я подивилася на світло лампи, що відбивалося у великих темних очах Вікторії, і відчула, як серце трохи стискається від того, що її емоції були настільки прихованими. Мені здавалося, що я можу бачити крізь її маску, і це викликало водночас тривогу і бажання підтримати її.

— Ти не одна в цьому, — сказала я тихо, але впевнено. І дивилася не тільки на неї, а на всіх. — У кожного з нас є свої страхи й труднощі. Але ми тут разом. Це й є наша сила.

Мої слова звучали, може, банально, проте я справді так відчувала. І в ту мить побачила, як на обличчі Вікторії промайнув вираз, який я рідко бачила: крихітний відблиск слабкості, того, що вона намагалася ховати.

— Дякую, Міє, — прошепотіла вона, і цього було достатньо, щоб зрозуміти: вона почула мене.

Атмосфера трохи змінилася. Ми вже не були просто гуртом друзів, які сміються з дурниць, — ми стали чимось більше, маленькою опорою один для одного. Еді, який завжди відчував настрій, підхопив цей момент і, не бажаючи, щоб вечір перетворився на похмурі роздуми, раптом вигукнув:

— А досить серйозності! Хочете почути мою нову історію? – посміхнувся він. – Я вигадав ще один світ — там дракони п’ють каву й працюють у бібліотеках!

Ми засміялися, а він уже дістав телефон, щоб читати уривки зі своїх нотаток. Ми сиділи ще довго. Чай закінчився, шоколад зник, але сміх, жарти й вигадані пригоди Еді тримали нас разом. Часом ми перебивали його, додаючи свої ідеї, сперечалися, які закони мали б діяти в його світі, і врешті створили цілу маленьку історію.