Глава 7

Я стояла на вершині однієї з карпатських гір, розглядаючи захід сонця. Повітря тут було чисте, прохолодне і майже хрустке від легкого морозного подиху, який змушував шкіру горіти від холоду. Попри все, що відбувалося останнім часом у моєму житті, це місце приносило хоч трохи спокою. Сонце повільно ховалося за лісистими хребтами, заливаючи небо відтінками рожевого, помаранчевого та золотого. Тінь від дерев тягнулася все довше, а вітер, що пробивався крізь високі смерекові вершини, здавався майже живим, наче шелестів магією стародавніх духів лісу.

Після кількох днів екскурсії та магічних тренувань ми, група студентів, отримали завдання патрулювати території навколо Академії. Я не чекала, що це буде так важко. Не лише фізично, а й психологічно. В лісі завжди відчуваєш себе маленькою частиною величезного і водночас небезпечного світу.

— Ти не боїшся, що лісом ходять не тільки звичайні тварини? — запитала Аміна, зупиняючись поруч. — Все ж тебе не назвеш сільською дівчинкою. Тобі більше пасує місто.

Я поглянула на неї, і знову помітила ту звичну напівзухвалу манеру, яку вона завжди намагалася видавати за впевненість. Вона хотіла, щоб я захоплювалась її досвідом, силою, незламністю. Але я навчилася відчувати цей фасад — і відсторонюватися від нього.

Після наших постійних сварок було дивно опинитися в парі з нею для патрулювання. Еді навіть злегка поспівчував мені та запропонував обмінятися, але я відчула: цього разу не можна тікати. Я не боялася Аміну, але її присутність завжди напружувала. Вона могла легко кинути мене напризволяще, якщо відчує небезпеку.

Сонечки волохаті, як же витримати цей час разом? Та й для чого це взагалі? Викладачі казали, що ми маємо навчитися бачити більше та захищати себе, а я думала, що методи в Гогвортсі були складні. Евора перевершила всі мої очікування.

— Якщо ти про магічних істот, то ні, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Я вірю, що ми з усім впораємося. Хоча і не дуже впевнена у деяких моментах.

Аміна посміхнулася ледве помітною, різкою усмішкою, і я відчула холодне натякнення у її погляді. Вона розуміла мої слова — і їй це явно не подобалося.

— Ти так спокійно говориш, — нахилилася вона до мене, її голос був ледве чутним, але проникливим. — Може, це тому, що ти не знаєш, як небезпечно тут. А може, це просто твоє удаване безтурботне ставлення. Я вловила твій натяк, але не хвилюйся: тікати не в мої правилах. І вбивати тебе на меті не маю.

Я не відповіла. Замість цього почала рухатися в напрямку лісу, намагаючись не звертати увагу на її слова. Ця дівчина мене дратувала. Як і всі чаклуни зі стихією води, вона завжди вважала себе вищою за інших. А вогонь, до якого належала я, завжди був протилежністю воді.

Та її твердження про те, що вона не втече, трохи заспокоїло мене. Звичайно, нормальної розмови між нами не буде, і навряд чи вона колись станеться. Тому я прийняла рішення більше спостерігати і менше реагувати.

Мій погляд зупинився на кинджалі, що Аміна носила на поясі. Старовинний, інкрустований сапфірами, він випромінював якусь небезпечну енергію, якби його розмахнути. Його метал відбивав останні промені сонця, створюючи дивний блакитно-синій блиск.

— Ти носиш його завжди? — запитала я, зацікавившись, відчуваючи, що цей предмет — ключ до розуміння її характеру.

Аміна озирнулася, її очі стали рішучими. Дівчина явно не очікувала такого питання. Цікавість, яка виросла всередині мене, взяла гору над обережністю.

— Це не просто кинджал, — сказала вона, посміхаючись, але її посмішка не обіцяла нічого доброго. — Це частина мене. Без нього я не відчуваю себе повною.

Я розуміла, що вона не просто прагне до сили — вона є силою. Вона завжди демонструвала це, але тепер я бачила глибше: її впертість і зухвалість — це не лише амбіції, а частина її самоідентичності.

— Ти… не боялася? — запитала я, не витримавши тиші, що накрила нас.

Аміна повернулася до мене, її погляд став холодним, але тепер без презирства. В очах було щось інше — розчарування. Я ніколи не бачила її такою, і це здивувало мене.

— Боятися? Я не маю на це часу, Міє, — її голос став гірким. — Ти не можеш зрозуміти, що таке завжди залишатися в тіні. Люди бачать тебе, але не бачать твоїх справжніх можливостей.

Я відчула, як її слова вдарили прямо в груди. Це була заздрість. Вона не просто не любила мене — їй важко було прийняти, що хтось може отримувати визнання без надмірних зусиль.

— Я не хочу твоєї сили, Аміно, — сказала я, намагаючись бути чесною. — Але я поважаю твій шлях. І твій кинджал.

Вона замовкла, і ми йшли далі мовчки, уважно прислухаючись до лісу. Дерева старого лісу здавалися живими, шепіт вітру нагадував магічні заклинання, що кружляли у повітрі. Кожна гілка здригалася від легкого подиху вітру, і я відчувала, як цей ліс наповнений енергією, яка може бути як доброзичливою, так і смертельною.

— Ми скоро побачимо, хто з нас готовий до найбільших випробувань, — тихо промовила вона.

І в її словах не було пустої гордості. Це був виклик. Виклик сили і витривалості, який ми обоє мусили пройти. В її світі лише сила і майстерність визначали місце людини, і я почала розуміти, чому вона така.

Я відчула, що наш патруль — це не просто спостереження за природою. Це був танець двох стихій, зіткнення характерів і енергій. Ми йшли по вузькій стежці, іноді навпростець між корінням і камінням, уважно стежачи за тінями, які здригалися від руху вітру. Ліс оживав під нашими ногами. Кожен звук — хрускіт гілки, шелест листя, відлуння далеких криків птахів — здавався потенційною загрозою.

Я відчувала магію у всьому: у кожному диханні повітря, у коливанні світла на листі, у власному серцебитті. Аміна йшла поруч, напружено стискуючи рукоять кинджала, готова реагувати миттєво. Між нами висіла невидима межа — повага, страх, змагання. І я знала, що це патрулювання стане перевіркою не лише наших навичок, а й сили характеру.

Ще кілька кроків — і перед нами відкрився вузький прохід між старими дубами. Тиша тут стала майже гнітючою, немов ліс сам спостерігав за нами. Я відчула легкий подих хвилювання, який змусив серце битися частіше. Тепер кожен крок був вирішальним, і навіть між словами не залишалося простору. Ми обидві знали: зараз перевірятиметься не лише наша майстерність, а й те, наскільки ми здатні довіряти власним силам і один одному.