Глава 6

Я сиділа на краю ліжка в своїй кімнаті, листаючи старі папери, що дістала з коробки, яку приніс дядько. Він знайшов її в старому батьківському будинку й вирішив передати мені. “Можливо, це допоможе тобі розібратись у всьому”, — сказав він тихо, але я відчула, що навіть він не знає, скільки правди приховано у цих документах. Дивилася на них, як на щось знайоме і незрозуміле одночасно.

Це були листи, вирізки з газет, старі фотографії, рукописні нотатки — усе те, що залишилося після смерті батьків. Багато чого було неясно, закритого, наче важливі шматочки пазла, що ніяк не могли скластися в єдину картину.

Я водила пальцем по рядках, де розмитий чорнильний почерк перетворювався на тіні минулого. Серце стискалося від суміші тривоги і цікавості. Чи дійсно тут зберігалася правда? Чи це лише уламки чужого життя, які не мають відношення до мене? Одне тільки відчуття втрати — ніби хтось сховав частину мене самої — робило цей пошук майже болючим.

Вчора я вирушила в бібліотеку академії, сподіваючись знайти хоч щось більше про своє походження. Перечитувала стоси книг про магів, елементарні сили та їхніх носіїв, але нічого не допомогло. Кожна сторінка лише підсилювала відчуття порожнечі. Більше того, власні спогади ставали розмитими, наче погляд крізь каламутне скло. Здавалося, я ніколи не знала нічого про свого батька, окрім того, що він був магом — і що його життя було загорнуте в тінь таємниці.

Було важко усвідомити, що все, у що я вірила, — неправда. Моїм батьком був хтось інший, і складно було здогадатись, хто саме. Марта мовчить, Макс теж нічого не скаже, а більше запитати ні в кого. І чим більше я намагалася шукати відповіді, тим сильніше відчувала, що залишилась на самоті зі своєю нерозгаданою долею.

— Ти що, знову засіла за старі документи? — спитала Аріела, заходячи в кімнату.

Вона стояла в дверях, спостерігаючи за мною з легкою цікавістю. Мої друзі знали про моє прагнення розгадати таємницю своєї родини, але ніхто не втручався — вони розуміли, що це моя боротьба, і втручання могло лише зашкодити.

— Так, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Ще раз перевіряю. Може, щось знайду, що допоможе.

Аріела тихо підійшла і сіла поруч, заглядаючи в документи. Я навіть не помітила, як вона це зробила. Її присутність заспокоювала. В дівчини була якась особлива аура — вона могла знаходити потрібні слова у потрібний момент, і створювати відчуття безпеки, навіть коли нічого не говорила.

— Знову нічого? — запитала вона, коли я зітхнула і відклала документи вбік.

— Ні, — махнула я рукою, наче відкидаючи всю цю тему. — Всі ці роки я думала, що знаю всю правду про свого батька. А тепер… тепер мені здається, що навіть найближчі люди мені не розповідали всього.

— Мія, це важко, я розумію, — сказала Аріела, її голос став м’якшим, і я відчула щиру підтримку. — Але це не означає, що ти не заслуговуєш знати правду. Іноді вона приходить тоді, коли ти готова.

Я кивнула, але відчуття розгубленості не зникло. Мій розум не міг скласти всі шматочки пазла в єдину картину. Чим більше я порпалася в цих документах, тим сильніше відчувала, що відповідь ховається за завісою, яку неможливо підняти силою волі.

— Я просто хочу знати, хто він був, — промовила я, більше до себе, ніж до неї. — Я не можу зрозуміти себе, поки ця частина мого життя залишена в тіні.

Аріела мовчала. Вона просто сиділа поруч, і я відчувала її підтримку, навіть без слів. Цього було достатньо. І хоча я не знала точно, як все це закінчиться, я відчувала, що на своєму шляху я не одна.

— Ти зможеш знайти всі відповіді, — сказала вона після невеликої паузи, намагаючись підняти мій настрій. — Я в тебе вірю.

Я подивилася на неї і відчула, що ці слова саме те, що мені зараз було потрібно: віра когось, хто поруч. Але порожнеча всередині не зникла. Я не знала, скільки ще доведеться шукати, скільки часу пройде, перш ніж знайду ту одну нитку, яка приведе до правди. І поки я намагалася зрозуміти, що сталося з моїм батьком, я відчувала, що розгадка може бути складнішою, ніж я могла собі уявити.

Аріела, мабуть, зрозуміла, що зараз я не в змозі продовжувати розмову на цю тему. Вона тихо піднялася. Її кроки були легкими, але рішучими. Вона пішла, залишивши мене наодинці з думками, що кружляли в голові без упину. Знову все навколо стало туманним. Справжній батько. Таємниця. Що залишилося від того, хто він був, і чому я не мала права дізнатись більше?

Я могла б продовжити шукати, порпатися в паперах і йти до бібліотеки знову і знову. Але всередині мене вже росла інша впевненість. Я знала, що відповідь на ці питання я знайду лише тоді, коли все це стане частиною мене — коли я сама зможу відчути нитку, що веде до правди, без зовнішніх підказок.

— Я обов’язково знайду тебе, — прошепотіла я вголос, хоча й не знала, чи саме слово, чи сама впевненість у прагненні не здаватися, була важливішою.

Моє серце стискалося від того, що моє минуле ховається у тіні таємниці. Але одночасно я відчувала, що ця тінь не зможе мене затримати. Я точно розгадаю все колись. І, можливо, саме цей шлях — пошук, сумніви, надія — формує мене, робить сильнішою, ніж будь-яке знання.

Я відклала документи в сторону і подивилася у вікно. Ніч опускалася на академію, місяць тихо світів крізь туман. Світ, що здавався таким великим і незбагненним, не міг похитнути моєї рішучості. Я відчула, що готова йти далі, незважаючи ні на що.

І хоча шлях ще був невідомий, я знала: колись я знайду свого справжнього батька. Колись я знайду правду. Колись усе стане на свої місця. І цей день, цей момент самотності з документами, став першим кроком на шляху до розгадки.

Я відчула легкий подих вітерцю крізь відчинене вікно, який торкнувся моїх волосся і паперів на ліжку. Наче саме повітря шепотіло мені: “Не бійся. Ти не одна. І відповіді прийдуть, коли ти будеш готова.” Я закрила очі і дозволила собі на мить просто відчути цей момент — момент тиші, темряви і очікування.

Вогонь усередині мене, моя власна сила, що ще не знайшла повної реалізації, тихо пульсував разом із серцем. Це було відчуття життя, яке не можна передати словами — ніби сама доля обережно підштовхувала мене вперед.