Глава 4

Перший день нового семестру почався з пронизливого холоду, що проникав навіть крізь стіни вогняного гуртожитку. Вікна вкрилися тонким шаром інею, який, здавалося, хрускотів під кожним подихом. Я прокинулася раніше, ніж треба було — за звичкою чи, може, від хвилювання. Лежала, загорнувшись у ковдру, дивлячись у напівтемну стелю, й думала: як усе зміниться тепер?

За вікном ще панувала ніч, лише легке блакитне світло натякало на наближення світанку. У коридорі чути було лише тихі кроки — хтось уже прокинувся, мабуть, із тих, хто ніколи не любив запізнюватись. Я ж лежала ще хвилин десять, перш ніж змусила себе встати. У повітрі відчувалася напруга — наче самі стіни академії знали, що починається щось важливе.

Швидкий душ, форма, що досі пахла академією, зібране волосся — усе знайоме, але сьогодні якось інакше. Наче я повернулась до місця, де маю бути, але водночас — ніби це вже інша я. Моя магія зросла, але чи вистачить мені розуміння і контролю, щоб використати її повною мірою? Ці думки крутилися в голові, коли я спускалася сходами, відчуваючи холод у кожному кроці. Ковток свіжого повітря в коридорі майже завжди повертав мені ясність думок, але сьогодні воно було пронизане нетерпінням.

Першим у розкладі був предмет, якого я чекала з нетерпінням — практика з власною стихією. Мій вогонь. Він завжди був диким, яскравим, нестримним. Як частина мене, що виривається назовні. Прокручуючи в пам’яті тренування з дядьком, я згадала ту першу мить, коли змогла приборкати полум’я — той неповторний зв’язок, коли вогонь і я стали одним цілим. І саме відчуття цього зв’язку сьогодні давало мені відчуття впевненості.

Зал для тренувань, як завжди, вражав. Стеля здіймалася під саму покрівлю, створюючи відчуття простору й сили. Стіни були прикрашені рунами, що пульсували світлом, а по кутах палали факели — не справжні, але з чарівним полум’ям, яке не обпалювало, а зігрівало внутрішнім жаром. Повітря в залі було насичене енергією — легкою, живою, наповненою очікуванням. Кожен звук кроків, шурхіт тканини форми, навіть легкий подих — усе здавалося посиленим, як у свідомості, яка очікує на чудо.

Професорка Дора, як завжди, стояла в центрі. Її постать була чіткою, мов вирізьбленою з вогню. Вона мала такий вигляд, ніби могла сама зупинити полум’я тільки поглядом. Її очі, темні і глибокі, уважно спостерігали за кожним рухом учнів. Коли вона проходила між нами, відчуття тепла від її стихії огортало ніби невидимий плащ.

— Сьогодні, — сказала вона, і її голос розрізав повітря. — Ми не просто тренуватимемося. Ми почнемо вивчати напрямлену маніпуляцію полум’ям. Усі ваші розбурхування — це, звісно, добре. Але тепер — справжній контроль.

Я відчула, як десь у грудях стискається вузлик хвилювання. Саме цього я й чекала. Не просто сплесків, не просто емоційних вибухів, а справжнього розуміння. Мистецтва. Тонкої роботи з власною стихією. І водночас страх — що вогонь може виявитися сильнішим, ніж я думала.

— Мія, покажи, що можеш, — промовила професорка, дивлячись прямо на мене.

Я не здивувалася, що вона вибрала саме мене. Після канікул я відчула зміни в собі. Після годин тренувань із дядьком, після ночей, коли вогонь палав у моїх долонях — я вже не була тією дівчиною, що боялася власної сили. Я глибоко вдихнула, відчуваючи пульс енергії всередині себе, і зробила крок вперед.

Сконцентрувалася. Вдих. Видих. Вогонь завжди починався з іскри — не зовні, а всередині. Я відчула її під ребрами, запалила подумки, і полум’я спалахнуло біля моєї долоні. Спочатку невелике, хитке. Але потім я стиснула пальці — і вогонь виріс у півколо, зависаючи в повітрі. Він не кидався вперед, як раніше. Тепер він слухався. Дрижачий, нестабільний, але покірний. Я відчула, як серце стискається від радості: нарешті контроль. Нарешті баланс.

— Тепер — щит, — промовила Дора, майже шепотом.

Я уявила, як полум’я огортає мене — не як бар’єр, а як захист. Як теплий, але міцний кокон. Стихія боролася — вона не любила рамок. Але я тримала її. Зосереджено, спокійно. І вона підкорилася. Коли полум’я згорнулося довкола мене, я відчула, як все тіло вібрує від напруги. Але я стояла.

— Оце вже щось, — кивнула професорка. І я побачила в її очах те, чого не бачила ніколи — визнання.

І мені цей урок справді сподобався. Хоча і було досить важко. Та це приємна втома. Після заняття я ледве дійшла до їдальні. Магія забрала майже всі сили, але в мені ще тліла впевненість — я впоралася. І можу більше.

— Я бачив, як ти це зробила, — Тоні сів поруч, ставлячи перед собою піднос із пирогом. — Це було щось неймовірне. Чесно. Ніби ти старшокурсниця.

— Я ледве стримала його, — сказала я. — Вогонь виривався, наче дикий звір.

— Бо він і є диким, — втрутився Стефан, сідаючи навпроти. — Але ти, здається, стала його приборкувачкою.

Я усміхнулась, навіть засміялась. Було приємно чути це від друзів. А ще приємніше — знати, що це правда. Після обіду був останній урок — теорія арканічної енергії. Один із найзагадковіших предметів. У ньому було щось неосяжне, щось, що неможливо виміряти чи пояснити до кінця.

Професор Картер з’явився так, як завжди — беззвучно, наче з тіні. У довгому чорному пальті, з тонкими пальцями, обтяженими перснями. У руках — груда нотаток, але він ніколи не користувався ними. Йому вони були не потрібні.

— Магія — не лише стихія, — почав він, проходячи між рядами. Його голос був глибоким, майже гіпнотичним. — Вона — потік. Вона рухається між нами, крізь нас. І той, хто вміє слухати, завжди буде на крок попереду того, хто просто кидається силами.

Він зупинився. Подивився на нас. І зробив один жест — легкий, невимушений. І в ту ж мить уся аудиторія занурилася в темряву. Всі джерела світла згасли. Навіть руни на стінах стихли.

— Темрява — не ворог, — сказав професор. — Вона — місце тиші. А в тиші завжди чутніше серце.

Мені спочатку було лячно. Але я заплющила очі й зосередилася. Усередині себе. Там, де завжди жевріла іскра. Я шукала її — і знайшла. Маленьке тепло. Тремтливе, але живе. Моє. Я завжди знала, що воно є. Але вперше — по-справжньому відчула.