Глава 3

Я прокинулася рано — надто рано, як для канікул, та ще й останнього їхнього дня. Сонце тільки починало повільно пробиратися крізь щілини жалюзі, малюючи на стелі світло-тіньові візерунки, які ніби танцювали від легкого руху повітря. У квартирі панувала така тиша, яку можна почути лише на світанку, коли світ ще не прокинувся, а лише готується. Лише глухе сопіння маленького Тимура в сусідній кімнаті та легке шкварчання зі сторони кухні порушували ранковий спокій.

Тітка вже готувала сніданок, і знайомий запах підсмаженого хліба миттєво наповнив простір. Цей запах завжди збуджував у мені якісь давні, майже забуті почуття — безпеку, тепло, що нагадували дитинство, хоч і змішані з невидимою тугою.

Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і в моїй голові крутилися зовсім не думки про їжу. Сьогодні я поверталася в Евору. У світ, де магія — не казка, а щоденна реальність. Де вогонь може ожити в твоїх руках, а слова мають силу більшу за будь-яку зброю. І водночас — додому. Бо за час навчання академія стала для мене не просто місцем. Вона стала частиною мене, частиною моєї сутності, того, ким я була і ким прагнула стати. І хоч думка про повернення викликала хвилювання, вона також наповнювала мене радістю, якої я давно не відчувала.

Було водночас тепло і тривожно. Серце билося частіше, ніж зазвичай, збуджуючись від передчуття нових пригод і людей, що чекали на мене. Я скучила за цим іншим життям — за Еворою, за її коридорами, що пахли старовинними книгами та свіжим пергаментом, за викладачами, за своєю стихією, за ранковими лекціями та виснажливими, але такими захопливими тренуваннями.

Але ще більше я скучила за людьми. За Аріелою, за Еді. За факультетом вогню, де все було завжди трохи неорганізовано, трохи скажено, але надзвичайно щиро. Це була моя родина — друга родина, яку я обрала серцем. Тут я відчувала себе собою, а не просто учасницею чужого світу.

Я зібрала речі ще з вечора: акуратно складений одяг, підручники, кілька конспектів, що я дописувала на канікулах, і мій новий щоденник, який планувала заповнювати протягом цього семестру. На ньому була символіка факультету вогню — полум’я, що охоплювало круглу емблему. Відчуття, що моя сила оживає у руках, коли я кладу на нього долоню, змушувало серце битися частіше. Цей щоденник — наче обіцянка самому собі: не забувати, ким ти є, і куди прагнеш.

В двері тихо постукав дядько. Його постать була знайома і водночас наповнена чимось незбагненним — спокоєм, мудрістю, енергією стихії повітря, що завжди відчувалася навіть у простих рухах.

— Встаєш? — запитав він, прочинивши двері.

— Уже, — кивнула я, підводячись. Голос мій ще був трохи хриплим від сну, а очі сліпуче реагували на ранкове світло.

Дядько проводжав мене на вокзал. Ми їхали старим його авто, і по дорозі я дивилася у вікно, вдивляючись у знайомі вулички, що поволі залишалися позаду. Місто поволі прокидалося: вуличні ліхтарі ще світилися блідим світлом, а повітря пахло ранковою росою, змішаною із запахами хлібопекарень та кав’ярень. Він мовчав довго, і я відчувала, що цей його мовчазний супровід — більше ніж просто поїздка. Це був ритуал проводів, мить тиші перед тим, як я повернуся у свій світ.

— Ти стала сильнішою, Міє, — нарешті мовив він. Його голос був рівним, але я відчула, як повітря навколо нього злегка здригнулось. Його елемент завжди реагував на сильні емоції. — Магія йде тобі на користь.

Я посміхнулась. Його слова мали для мене більше значення, ніж я могла б висловити. Мій дядько прийняв мене колись. Нехай він і не став для мене другим батьком, проте залишався близьким, і я знала, що завжди можу на нього покластися.

— Дякую тобі. За все, — відповіла я щиро. — За тренування, за підтримку, за те, що прийняв мене, ще тоді, в дитинстві. Я знаю, що це було непросто.

— Я завжди буду твоєю сім’єю, навіть якщо ми не завжди все розуміємо, — м’яко посміхнувся він. — Ти — наша дівчинка, навіть якщо ти вже вмієш підпалювати речі одним поглядом.

Я хмикнула. Його жарти були завжди такими недолугими, але саме це робило їх смішними і рідними. І раптом я зрозуміла, що кожна його фраза, кожен погляд — це частина магії, що не потребує слів, частина того, що тримає мене тут, у світі, який розуміє мене.

Ми прибули на вокзал. Я швидко попрощалась, обійняла його, схопила свій рюкзак і валізу й побігла на перон. Там мене вже чекав Еді. Він стояв біля нашого вагона, нервово стискаючи в руках квитки, раз у раз поглядаючи на годинник. Його дисципліна завжди трохи напружувала, але водночас вселяла впевненість.

— Ти запізнилася, — пробурчав він, щойно я наблизилась.

— І тобі доброго ранку, — посміхнулась я, обіймаючи його. — Ще є час. Не хвилюйся так.

Він тільки зітхнув і взяв мою валізу, киваючи головою в бік вагона. Еді, як завжди, усе продумав — викупив ціле купе, аби ніхто не міг підслухати наші розмови. Ми добре знали, що не всі у світі готові прийняти існування магії, і краще бути обережними.

Я розклала печиво, горішки й фрукти на столику, а потім зручно вмостилася біля вікна. Серце стискалося від передчуття повернення. Я відчувала, як повільно розплющується хвиля спогадів: уроки, тренування, перші маленькі перемоги, перший контрольований спалах вогню.

— Франція була нудною, — почав Еді, розповідаючи про канікули. — Батьки змусили мене їздити до родичів. Ніякої магії, жодного пригодницького духу. Тільки вишукані вечері й розмови про політику.

— Зате в мене були справжні тренування, — відповіла я. — Мій дядько нещадний. Але я навчилася кільком новим прийомам. Обіцяю, покажу тобі. Один точно знадобиться, якщо хтось раптом вирішить напасти на нас уночі.

— Сподіваюсь, цього не станеться, — буркнув він, хоча в очах з’явився вогник зацікавленості.

Поїзд прибував до Івано-Франківська ближче до обіду. Перон зустрів нас гуркотом, запахом гарячої кави з автомата і гомоном людей. Серед натовпу я швидко побачила знайому фігуру. Аріела стояла біля кіоску, вдивляючись у натовп. Її довге руде волосся було зібране у високий хвіст, а на плечі висів наплічник із символом факультету повітря.