Макс

Мовчання в горах звучить особливо. Воно не порожнє, не гнітюче. Просто — щире. Як правда, від якої вже не втечеш. Я сидів на кам’яній терасі, звісивши ноги вниз, і дивився на старий дуб унизу, під яким ми з братом колись будували халабуди з гілок і ковдр. Тепер той дуб став більший. А ми — ніби стали менші. Чи то ростемо, чи то втрачаємо щось важливе? Можливо, обидва варіанти одночасно.

Румунія завжди пахне спогадами. Вогкі мохи, глина на черевиках, запах диму з сусідської печі — усе це ніби вбираєш у легені і відчуваєш усім тілом. Тут я — не куратор, не захисник, не частина Евори. Тут я — просто чоловік, який все ще шукає себе серед уламків чужих таємниць. Тут немає жодних вимог, окрім однієї — бути собою, яким би це «собою» не було.

Мати подарувала мені цей будинок. Старий, скрипучий, але живий. Дерев’яні балки вгинаються під вагою часу, підлога скрипить, ніби пригадуючи кожен крок минулих років. Я рідко сюди приїжджаю. Болить. Занадто багато голосів минулого тут живе. Колись ми провели кілька неймовірних тижнів разом із Кларою в цих стінах. Тут народилось наше кохання — тихе, стримане, але непохитне. Тут ми вперше сміялися до сліз і вперше сварилися через дрібниці, що здавалося, змушували нас рости разом.

Сьогодні я спробував медитувати — як учив професор Леван. Прислухатись до себе, відчути баланс. Але замість спокою в голові крутилися думки про Мію. Як вона? Як проходить тренування? Чи не відчуває себе покинутою? Я хотів написати, але стримався. Їй треба навчитися бути сильною без мене. А мені — навчитися відпускати. Іноді здається, що це ще складніше, ніж керувати стихією.

І все ж… Ця дівчина стала для мене більше, ніж я мав право допустити. Я бачив у ній її матір — ту саму відчайдушну рішучість і здатність запалити серце кожного, хто поруч. Але в Мії було ще щось своє. Щось унікальне, що не можна порівняти ні з ким. Це було не просто талант, не просто сила — це була її присутність, її рішучість, її здатність надихати. І хоча я сприймав її скоріше як молодшу сестру, іноді мені здавалось, що між нами зв’язок. Але не романтичний, тут щось інше.

Я пам’ятав, як колись клявся собі ніколи більше не прив’язуватись. Та знову опинився в тому самому місці — з серцем, яке б’ється не заради себе. І щоразу, коли я намагався бути холодним і розважливим, Мія кидала виклик моїм власним правилам. Вона змушувала мене відчувати, а не просто аналізувати, реагувати, а не стояти осторонь.

Хруснула гілка — десь унизу на схилі бігла сарна. Світ і далі жив своїм ритмом, незалежно від моїх переживань. Листя тихо шелестіло, вітер підхоплював запах хвої, і в цьому повітрі відчувалася магія, яку неможливо передати словами. Це була магія простих речей — життя, яке продовжується, незважаючи на втрати, на страхи, на сумніви.

Я вдихнув повітря на повні груди. Цей дім був для зцілення. Тут можна було бути слабким і сильним одночасно, відчути біль і радість без страху, що хтось оцінить або засудить. І я маю використати ці канікули, щоб знову зібрати себе. Бо коли повернусь — Мії знадобиться хтось, на кого можна опертись. І я хочу бути саме тим. Хоч би як сильно це мене лякало.

Мої думки поверталися до минулого. Я згадував, як колись тут, у дворі, ми з братом ганялися, кричали й сміялися. Як будували халабуди, що падали від першого сильного вітру. Як мама стояла на ганку і сміялася, а я відчував, що світ безтурботний і безмежний. Тоді не замислюєшся про час, про втрати, про те, що колись усе зміниться. Зараз усе це здається настільки далекою казкою, і водночас — настільки болісно реальною.

Я закрив очі і уявив Мію, яка стоїть серед снігу, тренується, піднімає руку, і вогонь танцює на її долонях, немов живий. Я відчував її енергію здалеку, і це одночасно надихало й лякало. Бо це нагадувало мені, що магія — не лише сила, це відповідальність, біль і самовіддача. І Мія вже робить свій вибір. Вона росте, і я маю бути готовим підтримати її, якщо буде потрібно.

Сонце поступово ховалося за горами, і тіні довгих дерев стелилися по подвір’ю. Я встав, пройшовся по кам’яній терасі, відчуваючи холод, що пробирав до кісток. Але в серці було тепло — від спогадів, від надії, від рішучості не відступати. Я знав: коли повернусь до Евори, все буде інакше. Я вже не той чоловік, що залишався осторонь. Я готовий взяти на себе більше.

Я знову сів на терасі. Погляд упав на старий дуб. Колись ми з братом будували під ним халабуди. Тепер під ним росте молодий дубець, символ того, що життя триває, що все відроджується. Я відчув внутрішній спокій. Спокій не від того, що все легко, а від того, що я готовий йти далі, не дивлячись ні на що.

І я відчув, як повільно наповнюється відчуттям мети і сили. Моя подорож ще не почалася по-справжньому. Але вже зараз я знав одне: я готовий до всього, що чекає попереду.