Глава 2

З самого ранку дядько був дивно серйозний. Без жартів, без спроб змусити мене з’їсти вівсянку, яку я терпіти не могла. Ніби мені знадобляться сили для того, чим ми сьогодні будемо займатись. Тітка та Тимур поїхали в місто, аби придбати ялинкові іграшки та продукти, а ми залишились наодинці.

— Одягай щось зручне. Сьогодні — тренування, — раптово сказав дядько. — Допоможу тобі пізнати більше свою магію.

Тренування. Я спочатку подумала, що він жартує. У нього ж стихія повітря, у мене — вогонь. Який сенс? Але щось у його голосі було таким твердим, що я просто кивнула. Можливо, він хоче показати мені якісь нові техніки. Все ж Вікторія розповідала, що це може допомогти.

Ми вийшли за село. Було тихо. Свіже повітря мало дивну властивість: воно ніби очищувало думки. Вітер грався листям, сонце пробивалося крізь хмари, і навіть найменший рух здавався магічним. Я відчула, як щось невидиме торкається шкіри — то була енергія світу, який завжди існував поруч, а я лише недавно почала його відчувати.

— Сила без контролю — це зброя. Контроль без сили — марна річ, — сказав він, глянувши на мене уважно. — Ти мусиш навчитися керувати енергією. Не полум’ям. А саме потоком, що всередині тебе.

Я закотила очі. Це звучало, як філософія для чайників. Але мовчала. Проте так схоже на те, чому нас навчали в Еворі. З нього вийшов би хороший викладач. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сила. Не та сила, що ламає, а та, що підтримує, що дає надію.

— Стань рівно, — казав дядько. — Закрий очі. Вдихай. Повільно. Глибоко.

Я послухалась. І знову все те саме: спершу — ніби спокій, а потім здіймається хвиля. Вогонь. Не просто тепло — це енергія, яка хоче вирватися. Вона пульсує в грудях, у долонях, у скронях. Я відчуваю її і в той самий час — боюсь.

— Дядьку, — прошепотіла я. — Я не можу… Він не слухається. Я зараз усе спалю.

— Тоді спробуй не керувати ним, — тихо пояснив він. — Спробуй почути. Вогонь не ворог, якщо ти не борешся з ним.

Я заплющила очі ще сильніше. У голові — хаос. А в тілі — гул, неначе стою біля великого багаття. Дихаю. Один вдих. Видих. Потроху починаю відчувати, що енергія в мені не просто хоче вирватись — вона наче питає дозволу.

«Я тут», — прошепотіла подумки. І щось усередині відгукнулось. Я відкрила очі. У долонях — невеликий, пульсуючий жар. Не полум’я. Просто світло. І він залишався в моїх руках, не вибухаючи, не спалюючи дерева навколо. Я зробила це.

— Ти бачиш? — дядько посміхнувся. — Це перший крок. Ти не приборкала вогонь — ти його визнала. І він тебе визнав.

Я не змогла відповісти. Мені хотілося плакати, сміятись, кричати — усе водночас. Це було вперше, коли я відчула не страх перед своєю силою, а щось схоже на союз. На зв’язок. На розуміння. Моя магія більше не була хаотичною стихією, вона стала частиною мене, моїм голосом у світі, який так довго здавався чужим.

— Але ж ти не вогняний чарівник. Як ти це знаєш? — запитала я, коли змогла заговорити.

— Бо я сам колись боявся своєї сили, — відповів він тихо. — Повітря здавалося мені безсилим. Але з роками я зрозумів, що не важливо, яку стихію ти маєш. Важливо — як ти з нею живеш.

Я подивилась на нього по-новому. У його очах — втома. Але й мудрість. Він не був героєм із легенд, не кидався в бій, не показував силу, щоб усі її бачили. Але він був тією опорою, яку я ніколи раніше не цінувала. Можливо, саме тому мама довірила йому мене. Можливо, саме він дав мені шанс не загубитися в силі, що могла б зруйнувати мене саму.

— Дякую, — сказала я, і це слово прозвучало вперше щиро.

— А тепер іди тренуватись ще тричі, доки я не змушу тебе дійсно спалити цю галявину, — розсміявся він. — Не думай, що ти вже всього навчилась. Це лише початок твоєї великої подорожі довжиною в життя.

Я засміялась. І вперше відчула, що вдома. Хоча, звісно, не так, як це було в Еворі. Та мені подобалось. Я була поруч з людиною, що розуміла мене, і це відчуття було безцінним. Ми провели ще декілька годин на галявині. Я навчалася слухати потік енергії, відчувати його пульс у собі, пробувати його підпорядкувати, а не пригнічувати.

Дядько спостерігав, іноді поправляючи поставу, іноді лише тихо спостерігаючи, поки я експериментувала зі своєю магією. Коли сонце почало ховатися за деревами, на небі з’явились рожево-фіолетові відтінки заходу. Ми стояли посеред поля, оточені тишею і холодним вітром. Я відчула, що здобула щось важливе: не силу сама по собі, а зв’язок зі своєю стихією, розуміння, що вона — мій союзник, а не ворог.

— Годі на сьогодні, — нарешті сказав дядько. — Повернемося додому, зігріємося, поїмо і завтра продовжимо.

Я посміхнулася йому. Мені хотілося сказати більше, але слова здавалися зайвими. Своєю тишею я дякувала йому за те, що допоміг мені відчути себе цілою, справжньою, сильною, а не просто носієм стихії.

Я знала одне: ця подорож тільки починається, і крок за кроком я навчусь не боятися своєї магії. Навіть якщо попереду будуть випробування, небезпеки і сумніви, я вже не сама. Я навчилася слухати і чути — і це був найдорожчий урок, який могла отримати.