Глава 1

Канікули. Для когось — час розслабитися й нічого не робити, для мене — ще один привід відчути себе не на своєму місці. Я сумувала за Еворою, за Академією, де життя було наповнене магією, новими відкриттями і відчуттям, що я нарешті на своєму місці. Тут же, на дачі дядька в передмісті Чернівців, все здавалося нудним і холодним. Так дивно — усе життя я прожила без магії, а тепер не могла уявити й дня без неї. Іноді здавалося, що від цього дивного світу, у який я потрапила, я вже не можу відокремитися. Він став частиною мене, частиною моєї сутності.

Я стояла біля вікна, дивлячись, як сніг тихо падає на дах старої дачі. Кожна сніжинка здавалася дзеркалом того внутрішнього хаосу, що панував у моїй душі: холод, чистота і водночас щось незбагненно красиве, але чужорідне. Тут було тихо, аж надто. А я, що звикла до гомону магічної Академії, до шелесту старовинних томів у бібліотеці, відчувала дивну порожнечу. І хоча я була вдячна, що мені дали дах над головою, це місце ніколи не стало рідним.

Ми вирішили провести різдвяні канікули не в місті — там занадто шумно, і навіть чарівність святкового ярмарку не могла зрівнятися з тією тишею, що огортала тут. Тимурчик хотів казку, справжню зимову казку з інеєм на деревах і кучугурами снігу, у яких можна було заховатися, ловлячи власне відчуття дива. І я розуміла його, бо і сама хотіла хоч на мить втекти від буденності, втекти в казку, де немає правил і обмежень, крім тих, що встановлює твоя уява.

— Мія, йдеш обідати? — крикнула тітка з кухні.

Її голос завжди був різким, але не злим. Просто прямим, як і вона сама. Вона не знала правди про магію, і мені доводилося постійно її приховувати. Це ставало все важче, бо щодня я все більше відчувала, що частина мене належить іншому світу, світу, який вона ніколи не зрозуміє. Іноді хотілося кричати, розповісти все, показати, що я не просто звичайна дівчина, але відчуття страху і відповідальності тримало мене в мовчанні.

— Йду! — відповіла я і відірвалася від вікна.

Тимур — мій двоюрідний брат, бігав коридором із дерев’яним мечем, уявляючи себе лицарем. Він маленький і завжди жив у світі казок, але не тих, де існує справжня магія. Тут були дракони, принцеси і доблесні герої, яких навчали по суботах у секції з фехтування. Тимур був у цьому світі своїм лицарем, безпечним і чарівним, а я — його старша родичка, яка знала, що справжні дива набагато небезпечніші.

— Я переміг дракона! — вигукнув Тимур, стрибнувши прямо переді мною.

— Молодець, лицарю, — посміхнулася я і поплескала його по голові.

— Мія, де твоя уніформа? — знову з’явилася тітка. — Ви ж у своїй школі завжди такі акуратні, в костюмах, формах…

— Вона у валізі. Ми на канікулах, тьотю, — відповіла я, намагаючись не закотити очі.

Вона й гадки не мала, чим я займаюся у своїй «престижній приватній школі». Їй вистачало, що я добре вчуся й не створюю проблем. Вона навіть ніколи не запитувала, що саме ми вивчаємо. Та й краще: як би я пояснила, що вчуся керувати вогнем? Що на першій парі ми не вчимо формули, а підпалюємо повітря? Що магія не просто слова на папері, а відчуття, яке тече у венах і змушує серце битися швидше?

Для неї все було просто. Престижна школа, гарна форма, «елітне» виховання. Але насправді я — одна з останніх чарівників в Україні. І, як виявилося, перша дівчина, що володіє вогнем. До мене — лише хлопці. Я не хотіла бути винятком, але так склалося. Іноді мені здавалося, що весь світ став дивитися на мене інакше, хоча зовні все залишалося колишнім.

Мій дядько був єдиним у цій родині, хто розумів мене. Він сам — чарівник стихії повітря. Але після загибелі моїх батьків він ніби відгородився від усього, що пов’язано з магією. Залишив свою справжню сутність десь у минулому. Зараз він жив, як проста людина, працював учителем фізики у звичайній школі й ніколи не використовував магію на людях, навіть удома. І все ж, коли він дивився на мене, інколи у його очах можна було помітити щось старе, давно забуте, щось, що наштовхувало мене на думку: «Він усе ще пам’ятає».

За обідом говорили про буденні речі — тарифи, новий магазин на розі, новини з телевізора. Я кивала, посміхалася, робила вигляд, що мені цікаво, хоча в голові давно крутилися інші думки. Я нудьгувала за Еворою — академією, що стала моїм справжнім домом. За Еді, Аріелою, навіть за дивакуватими викладачами, які завжди знаходили спосіб здивувати студентів.

— Мія, а в тебе є хлопець? — несподівано спитала тітка з хитрим прищуром.

— Ні, — знизала плечима.

— Ну дивись, не затягуй. Тобі ж вже шістнадцять, — сказала вона з усмішкою, і я ледь не вдавилася чаєм.

Шістнадцять. Шістнадцять, і я щодня балансую між звичайним життям і світом, де одна помилка може коштувати не тільки мого життя. А тітку цікавить, чи є в мене хлопець.

Після обіду я вийшла на подвір’я. Повітря було свіже, морозне, і кожен подих різав легені. Сніг хрустів під ногами, створюючи відчуття, що я крокую по чистому полотну. Я підняла руку — над долонею спалахнув вогонь. Маленький, тихий, схожий на свічку. Просто щоб нагадати собі: я — не така, як усі. Магія — частина мене, навіть якщо світ навколо цього не бачить.

Я провела руку над снігом, і він м’яко розтанув, утворивши маленьку пару, що швидко зникла в холодному повітрі. Усередині мене розпалювалася жага до дії. Моя магія була не просто силою, вона була частиною мене, невід’ємною, як дихання. Тут, на дачі, я могла тільки гратися, розважати себе маленькими трюками, але це відчуття було необхідним — нагадуванням, що я не загубилася у звичайному світі.

Я гралася в невеличкі магічні фокуси: піднімала крихітні іскри в повітря, відчувала, як вони обережно пульсують між долонями, зливалися і розходилися. Це давало мені відчуття контролю, якого мені бракувало в буденному житті. Кожна іскра була маленькою частиною мого «я», маленьким спалахом сили, яку я ще не повністю осягла.

І я чекала. Чекала, коли знову настане час повернутися в Евору. Бо там починається моє справжнє життя. Там мої друзі, там виклики і пригоди, там моє майбутнє, яке я почала усвідомлювати щодня, крок за кроком. Тут, серед тихого снігу і звичайного побуту, я була лише на короткий час частиною чужого світу. Але у серці я знала: мій справжній шлях — там, де магія не просто казка, а частина мене.