Глава 24

Бібліотека була темною й прохолодною, як завжди вранці, коли світанок ще не встиг пробитися через вузькі вікна. Лише кілька свічок розкидали м’яке світло по старих книжкових полицях, що заповнювали кімнату до стелі, а їхні тіні, сплітаючись у дивні візерунки, рухалися разом із легким тремтінням полум’я.

Повітря було насичене запахом старого паперу, воску свічок і ледь помітної пилюки, яка осідала на шкіряних палітурках. Тут було спокійно, майже святково. Тиша огортала мене, ніби я була частиною цього місця, але водночас вона видавалася чужою — бо в голові вертілися питання, що не давали мені спокою вже кілька днів.

Всі ці розмови про мою родину… Я досі не могла прийти до тями від того, що дізналася. Чоловік, якого я завжди вважала своїм батьком, виявився не ним. І хоч я ще не знала, хто насправді є моїм батьком, я відчувала, що щось велике і важливе приховано від мене. Від цього відчуття стискалося серце, і кожен подих був важкий, наче я тягнула повітря крізь товсту завісу сумнівів. Я не могла просто відпустити це.

Відчуваючи цей тиск емоцій, я пішла до бібліотеки, сподіваючись знайти хоч якусь відповідь серед старих книг. Тут, серед безлічі томів і рукописів, можна було на мить заспокоїтися, поринути у світ, де все мало свої чіткі кордони і правила. Але навіть стіни цієї бібліотеки, завжди надійні й знайомі, сьогодні не могли дати мені спокою. Мені здавалося, що вони мовчки спостерігають і нагадують про мою власну невідомість, про таємниці, які залишаються нерозкритими.

Я сіла на дерев’яний стілець у кутку кімнати, відчуваючи холодне дерево крізь спину. Книга переді мною лежала відкритою, але мої очі не бачили рядків; думки були поглинуті іншим — питанням про моїх батьків, про те, ким я насправді є. Мої пальці автоматично торкалися сторінок, відчуваючи старий папір, що пахнув пилом і воском свічок, і це мало якесь заспокійливе дію, наче я могла з’єднатися з минулим, хоч на мить.

І тоді з’явилася Марта. Вона входила непомітно, як завжди, її кроки були легкі, ледь чутні, але водночас наповнені якимось внутрішнім ритмом, який я завжди відчувала, коли вона була поруч. Вона не запитала, чому я тут, чому виглядаю такою засмученою; просто підійшла і сіла поруч, якби ми обоє знали, що слова можуть з’явитися пізніше.

— Ти в порядку? — запитала жінка, її голос був м’яким і лагідним, але в ньому відчувалась глибока стурбованість. — Я знаю, що ти дізналася правду про Марка.

Я злегка кивнула, хоча насправді мені не було краще. Вона розуміла це, але не натискала, не намагалася виправити ситуацію силою слів. Вона чекала. І це чекання, цей паузний простір, здавався мені одночасно тягучим і необхідним.

— Марто, я не можу спокійно це прийняти, — сказала я тихо, ледве чутно. — Все, у що я вірила, виявилось брехнею. Моя мати померла, а той чоловік, якого я все життя вважала батьком, виявився чужою людиною. Я повинна знати, хто він. Хто мій справжній тато.

Марта зітхнула, відклала вбік якусь книгу, яку тримала, і її погляд став спокійним, але глибоким, наповненим тривогою і розумінням. Вона дивилася на мене так, ніби намагалася прочитати мої думки, знайти правильні слова, які могли б заспокоїти, хоч трохи.

— Мія… — її голос затремтів, коли вона промовила моє ім’я. — Це дуже складно. Ти не повинна так переживати. Я знаю, ти хочеш дізнатися правду, але є речі, які ти не готова почути. Вони можуть змінити все, що ти знаєш.

Я подивилась на неї, і відчуття змішалося: ніжність у її словах була очевидною, але разом із тим у них відчувалася стриманість, яка мене збивала з пантелику. Що саме вона хотіла приховати від мене? Чому це було настільки серйозно?

— Я готова, Марто. Я повинна це дізнатися. Моя родина — це єдине, що я маю. І якщо все це — брехня, я хочу знати правду. Я не можу жити в цьому світі, не знаючи, хто я насправді, — я говорила з почуттям, і слова виривалися з мене, наче не можна було їх більше стримувати.

Марта заціпеніла на мить. Її обличчя стало серйозним, і я відчула вагу її думок. Вона знову подивилася на мене, і я побачила в її очах багато: сум, співчуття, але й щось більше, щось незрозуміле, що робило її ще більш загадковою.

— Мія… я не можу сказати тобі зараз, хто твій батько, — промовила вона важко, кожне слово лягало на моє серце наче тягар. — Це не просто. Це не лише твоє питання. Є інші люди, пов’язані з цією історією, і це не твоя вина, що ти не знаєш правди. Але… я обіцяю, що одного дня, коли настане час, ти дізнаєшся все, що повинна.

Серце стискалося від її слів, і я відчула, що справжня боротьба ще попереду. Я сиділа мовчки, намагаючись впоратися з важкістю невідомості, але всередині все кипіло: жага знань, біль від втрати опори, непокірність і бажання дізнатися, навіть якщо це буде боляче.

— Чому? Чому я не можу знати це зараз? — шепотіла я, дивлячись у її очі. — Що я не повинна знати?

Марта мовчала. Вона лише зітхнула, і її погляд став м’яким, як завжди. Я розуміла: вона не може сказати більше. Це знання я мусила здобути сама. Це знання, яке, коли настане час, буде тяжким і вимагатиме мужності. Я піднялася, намагаючись приховати, як сильно мене стискає невизначеність. Погляд Марти залишався спокійним, і хоча я відчувала її підтримку, я знала, що тепер цей шлях — мій.

— Колись я дізнаюсь правду. І зроблю все для цього, — сказала я, стримуючи емоції. — Я дізнаюсь хто мій батько. І буду готова до цього.

Марта мовчки кивнула, а я вийшла з кімнати, відчуваючи, як важкість секрету лягає на мої плечі. Я не знала, коли і як це все розв’яжеться, але відчувала впевнено одне: моя родина не була такою, якою я її уявляла, і цей шлях, який починався зараз, змінить усе.

Зі мною залишалося відчуття холодної рішучості і тихий голос в середині, що шепотів: «Ти впораєшся». Світ, хоч і здавалося, став хаотичним і несправедливим, усе ще відкривав переді мною двері, які я повинна була відкрити. І, можливо, за наступним кутом бібліотеки, серед тихих полиць і старих томів, чекала та сама відповідь, що могла дати мені спокій і силу, які я так довго шукала.