Макс

Ми сиділи на лавці в темному коридорі, де запах старовинних книжок та зошитів змішувався з ароматом ще не прочитаних легенд. Бібліотека Евори завжди здавалася живим організмом: шепіт сторінок, приглушений стукіт ніг по мармуровій підлозі, легке тремтіння свічок у старих бра, що зберігали світло століть. Тут, серед цих стін, можна було відчути себе частиною чогось більшого, щось, що існувало поза часом і простором.

Марті завжди подобалося перебувати тут, серед стародавніх стін Евори. Вона була частиною цього місця, і я не міг не помітити, як спокійно вона почувалася в тіні величезних книжкових полиць. Її погляд ковзав по томах із тонкими золотими літерами, ніби вона шукала щось давно забуте. Кожен рух її пальців, що торкався обкладинок, здавався мені ритуалом — тихим, майже магічним.

Марта повільно повернулася до мене, і я помітив, як її погляд став серйозним. В її очах відблискували спогади, яких я намагався уникати. Там була суміш ностальгії і тихої туги, змішана з внутрішньою боротьбою, яку вона, здається, тримала роками.

— Максе, ти пам'ятаєш, як ми з тобою були молодими? — запитала вона, її голос був тихим, але його було чітко чути у порожньому коридорі.

Я замовк, вдивляючись у її обличчя. Щось у її словах змусило мене відчути якусь тягучу, сумну тяжкість, наче повітря навколо нас стало щільним і густим. Це було відчуття, яке переносило мене у часи, коли все було простіше і ясніше. Але я не був готовий до цієї розмови.

— Ми були інші, Марто, — відповів я, намагаючись зробити свій голос максимально нейтральним, хоча відчував, що слова ламаються всередині мене.

Я відчував, як мої слова вже не звучать так, як колись. Мабуть, змінилися ми обоє, змінилося все навколо. Вона схилила голову, і здавалось, трохи сумувала, ніби тихо переживала те, що хотіла сказати вже давно.

— Так, це правда. Але ти знаєш, що я завжди була поруч з тобою. Завжди. І я завжди тебе любила, — її слова, немов невидимий удар, вдарили мене в груди.

Мене затопила хвиля спогадів про ті дні, коли ми були зовсім іншими людьми. Я пам’ятав наші перші уроки магії, наші жарти, перші невдачі та перші маленькі перемоги. Але я не міг прийняти цього почуття. Я не міг погодитись із її словами. Мої пальці нервово смикалися, намагаючись знайти якусь опору. Не можна було допустити, щоб цей момент порушив те, що ми побудували між собою за ці роки.

— Марто, — я втримав погляд на її обличчі, намагаючись триматися, хоча мій голос зрадливо зламався. — Ти для мене як сестра. Ми завжди були просто друзями. Ти знаєш це.

Марта зітхнула, її очі стали сумними, а губи затремтіли, коли вона повільно покачала головою. Я не міг дати їй те, чого вона так бажає. Бо в серці завжди була і буде тільки Клара.

— Так, я знаю, Максе. Я це знала завжди, але я не могла більше мовчати. Це вже не можна залишити без уваги, — сказала вона з легким сумом у голосі. — Я боялася, що це зіпсує стосунки між нами.

Марта замовкла на хвилину, і я відчув, як вона намагається прийняти реальність того, що відбувається. В її очах з’явилося щось нове — відчуття полегшення і водночас страху перед невідомістю. Вона більше не сподівалася, що я відповім їй так, як вона мріяла. І все ж, їй було важко висловити свої почуття. Я це розумів.

Я не знав, що сказати далі. Між нами стояла важка тиша, яку не можна було розірвати простими словами. Мої думки металися: як бути далі, чи варто щось змінювати, чи треба залишити все як є. Я бачив її очі, що трохи блищали від несказаного болю, і розумів, що цей момент змінює нас обох назавжди.

— Не зіпсує, якщо ти не будеш носити це в собі, Марто, — сказав я після паузи. — Тобі треба бути вільною від цього. Інакше це тільки буде заважати.

Марта кивнула. Її очі залишалися важкими від печалі, але вона виглядала трохи спокійніше. Мабуть, тепер могла залишити це в минулому. Хоча я й не знав, чи дійсно все буде так, як вона сподівається. Але я не міг сказати більше.

— Все буде добре, Максе, — сказала вона тихо, але з відчутною впевненістю у голосі.

Я кивнув у відповідь, хоча й не був впевнений, що дійсно вірю в ці слова. У нашій розмові не було простих відповідей. Та на цей момент ми просто сиділи в тиші, намагаючись знайти якесь полегшення від того, що так довго тримали в собі.

Коридор навколо нас потихеньку занурювався в темряву. Світло від свічок грало на обкладинках книг, створюючи відблиски на її обличчі, що робили її вигляд ще більш загадковим і водночас близьким. Я відчував, як наші серця б’ються майже синхронно, і це відчуття змушувало замислитися: навіть коли слова не можуть висловити все, що ми відчуваємо, є щось сильніше — нерозривний зв’язок, який не зламати.

Марта обережно підняла руку і провела пальцем по краю лавки. Це був її спосіб знайти опору, знайти своє місце серед темряви і сумнівів. Я спостерігав за нею, і всередині мене змішувалися відчуття тривоги, розчулення і легкої жалості. Хтось із нас мав би сказати ще щось, але ми обидва зрозуміли: іноді тиша говорить більше, ніж будь-які слова.

Я згадав наші перші роки у Евори: як ми блукали цими коридорами, шукаючи таємні кімнати, як навчалися тримати магію у руках, як разом переживали перші помилки і маленькі перемоги. І тоді зрозумів, що все, що відчуває Марта, було не просто словом чи емоцією — це частина нас самих, частина нашого спільного минулого, яке ніколи не можна відокремити.

Ми сиділи так довго, що, здавалося, час зупинився. Кожен шепіт сторінок, кожен глухий звук відлунював у порожньому коридорі. І хоча важкість розмови ще залишалася, вона вже не тиснула так сильно. Ми дозволили собі просто бути поруч — без очікувань, без виправдань.

Я знову дивився на її обличчя, освітлене тьмяним світлом, і відчув, що цей момент став переломним. Ми не змінили минуле, але дали собі право бути чесними у сьогоденні. І, можливо, це була найважливіша перемога: дозволити собі почути один одного без страху і образ.