Глава 22

Шумний ранок у Еворі. Традиційно, студентський корпус був заповнений сміхом, галасом та шумом розмов. Я стояла на балконі свого гуртожитку, дивлячись на початок нового дня. Сонце ще не досягло свого максимуму, але його промені уже освітлювали всі куточки великого навчального комплексу, створюючи атмосферу тепла, яке я почала відчувати всередині.

Повітря було прохолодним і свіжим, із легкою вологістю ранкового туману, який піднімався з трав’янистих галявин. Десь неподалік чути було шурхіт крил птахів, що прокидалися, та дзвінкі крики студентів, які поспішали на перші уроки. Моя рука спершу лягла на холодний поручень балкону, а потім я відчула, як серце починає ритмічно битися, ніби підлаштовуючись під ритм цього ранкового життя.

Будні у Еворі мали свою неповторну ритміку. Вони починались із ранкових уроків, потім були перерви, групові завдання, вправи з магії, які все більше напружували мої сили. І щоранку я прокидалася з відчуттям, що ще не зробила достатньо. Ще не вдалося повністю опанувати вогонь. Ще не знайшла шлях, щоб дізнатися більше про свою родину і відновити магію в Україні. Попри все це, були й моменти, які нагадували, що я не одна.

Я застигла, коли почувся тихий стук у двері. Знала, хто це. Зазвичай мене будив Ітан, бо я починала набувати звичку запізнюватись та спати до останньої хвилини, і сьогодні не стало винятком.

— Вже готова? — почувся голос Еді з іншого боку дверей. — Всі чекають на тебе.

— За хвилину! — відповіла я, швидко вдягаючись і приводячи себе в порядок.

Ще раз кинула погляд на двір з вікна і відчула, як вогонь у мені все ще горить, але тепер уже не з такою лютістю, а більше як спокійна тліюча жаринка, яка нагадує про власну силу. Він тихо дзижчав у грудях, як маленьке живе створіння, яке потребує моєї уваги, терпіння та розуміння. Іноді мені здавалося, що цей вогонь живе власним життям — і я повинна вчитись розуміти його натякання, розпізнавати його коливання і відповідати на його рухи.

Ми спустилися вниз, до кухні, де вже були всі мої друзі. Вогняний факультет завжди збирав різних людей: хтось сміявся над ранковими жартами, хтось обережно намагався не пролити чай, а хтось тихо пробував нові заклинання, які здавалися безглуздими для стороннього спостерігача, але тут, у нашій компанії, вони мали своє місце. Декотрі студенти тихо сміялися над власними невдалими спробами, інші вже практикували прості заклинання, розігріваючи магію до початку занять.

Зібравшись, ми вирушили до основної будівлі, де нас чекав черговий день навчання. У повітрі відчувалася вже майже осіння прохолода, і ми поспішали пройти до аудиторії, сміючись над минулими пригодами та жартами, які залишилися з вечора. Кожен крок лунав по бруківці, і я відчувала, як земля, що під ногами, ніби підтримує мене, додаючи впевненості і спокою.

Після перших уроків магії ми вирушили на практичні заняття. Сьогодні на черзі було вивчення нових елементів магії вогню. Я ще не відчувала повної впевненості у своїх силах, але Макс пообіцяв, що все буде добре, якщо я зможу тримати контроль. Він вів нас у одну з навчальних лабораторій, де ми мали спробувати створити вогняний щит.

Я вже давно помітила, що Макс не тільки строгий викладач, але й той, хто завжди намагається бути поруч, коли я починаю сумніватися в собі. Його спокій був як невидимий щит, який захищав мене від власних страхів, і це давало мені сили.

— Зберігай спокій, — сказав він, спостерігаючи, як я намагаюся зібрати енергію для створення щита. — Вогонь не любить метушні. Потрібно бути впевненою і зібраною.

Це були прості слова, але вони містили в собі глибокий сенс. Я намагалася усвідомити, що не потрібно боротися з вогнем, а просто стати частиною цього елементу, відчути його ритм і дозволити йому пульсувати разом зі мною.

Перший щит не вийшов. Я тільки створила маленький спалах, який швидко згас, залишивши після себе ледь помітне червоне сяйво. Серце калатало від розчарування, але я не здалася. Другий раз був набагато кращим. Вогняний щит з’явився, хоча й невеликий, але стійкий, ніби запалена свічка, що не гасне навіть від найменшого подиху повітря. Я відчула гордість за себе, тремтіння, яке перетворилося на спокійну впевненість. Це був момент усвідомлення, що можу впоратися з будь-чим, якщо збережу внутрішній баланс і віру в себе.

Але навіть тоді, коли щит стояв міцно, я відчувала, як хвиля магічної енергії інколи розгойдує його, нагадуючи про свою силу та непередбачуваність. Моя рука інстинктивно трохи напружилася, але я відчула, що зможу контролювати це.

— Добре, Мія, — Макс виглядав задоволеним, хоча й тримав своє обличчя досить стриманим. — Але треба працювати над більшою стабільністю. Вогонь легко може вирватися з-під контролю, якщо не тримати його під пильним наглядом.

Я кивнула, розуміючи, що це лише перший крок на шляху до освоєння своїх здібностей. Але мені це подобалося. Кожен дотик, кожен рух магії, кожен погляд на щит, який стояв переді мною, наповнював мене енергією і впевненістю.

Після заняття я разом із друзями вирушила на обід. Прогулюючись по території кампусу, ми сміялися і жартували, забуваючи про всі труднощі навчання. В повітрі відчувався запах хвої і ще трохи вогкості від ранкового туману, а сонячні промені грали на черепиці дахів, створюючи мерехтливу мозаїку світла.

У цей момент я зрозуміла, що це не просто академія — це стало моїм домом. Навчання було нелегким, але з кожним днем я ставала сильнішою. Вогонь більше не лякав мене. Я знала, що зможу опанувати його. А ще я більше дізнавалася про себе, своїх друзів і те, хто я насправді. Кожен урок, кожна нова здобута перемога чи поразка — все це наближало мене до розуміння мого справжнього покликання.

Десь глибоко всередині я відчувала, що магія вогню — лише частина великої істини. Ще була загадка моєї родини, ще були питання, на які треба було знайти відповіді. Але сьогодні це все могло почекати. Сьогодні я була частиною цього світу. І це було більше, ніж я могла собі уявити.