Глава 17

Ми продовжували йти, кожен із нас занурений у свої думки, але я не могла позбутись відчуття, що щось важливе ось-ось має відкритися. Карпати навколо нас здавались величними і тихими, як завжди, але цього разу я не могла відчути того спокою, який вони зазвичай дарували. Всі мої думки були лише про одне — про мою родину.

Сонце почало опускатися за гори, і світло змінилося на теплі золотаві відтінки. Тіні дерев ставали довшими, а повітря наповнювалося ароматом хвої та свіжої вологи, що осіла після вечірньої роси. Легкий туман почав стелитися по схилах, і Карпати виглядали мовчазними і величними, приховуючи від людських очей свої давні таємниці. Я відчула, як серце стискається: попереду був вечір, табір, і розмови, які я ніяк не могла уникнути.

Коли ми повернулися до табору, вже темніло. Вогнища, що розпалювали студенти, освітили наші обличчя, і жар полум’я кидав ритмічні відблиски на дерева. Звуки сміху та тихі розмови зливалися із шелестом ночі, але я не могла відчути радості. Моє серце тяжіло до минулого. Моя родина, мій спадок… Я ніколи не могла знайти жодних слідів того, ким були мої батьки насправді. Мої батьки, люди, яких я не пам’ятаю, залишили цей світ занадто рано, і ця відсутність тяжіла на мені, як невидимий ланцюг.

— Мія, ти виглядаєш так, ніби тебе щось турбує, — підходить до мене Еді, його теплий погляд пробивається крізь мої роздуми.

Я всміхаюсь, намагаючись приховати те, що відчуваю. Мені важко було зібрати свої думки, а тут ще й потрібно пояснити їх своєму найкращому другу. Його присутність завжди заспокоювала мене, і я відчувала, що він розуміє більше, ніж я можу висловити словами.

— Нічого, просто... — тихо сказала я. — Це Карпати, вони змушують мене задумуватись.

Еді, здавалося, не вірив моїй посмішці, але замість того, щоб наполягати, просто сів поруч і мовчки спостерігав. Його мовчання було важливішим за будь-які слова, бо іноді підтримка полягає у простій присутності, коли хтось розуміє тебе без пояснень. І справді, мені стало трохи легше. У ці моменти мовчання я завжди відчувала, що він бачить мою сутність і приймає її, навіть ті частини, що я сама не хотіла визнавати.

Ніч поступово заглиблювалася в ліс. Вогнища кидають танцюючі тіні на землю, і тихі розмови навколо перемішувалися з шелестом крон та віддаленим дзвоном струмків. У повітрі відчувався легкий аромат хвої і диму, який обволікав табір теплим обіймом. Я відчула, як магія Карпат, немов непомітна струна, торкалася моїх нервів, активуючи кожну частину мене, що була пов’язана з вогнем.

І ось, серед вечірнього багаття, до мене підійшов Макс. Його фігура була зосередженою, погляд глибоким, і відразу відчувалася таємна тиша, яка передувала серйозній розмові. Це був момент, коли, здавалось, я мала б знати щось більше, ніж те, що стосувалось лише магії вогню. Я глянула на нього, і в його очах я помітила ту саму тиху тугу, яку він часто приховував за звичною серйозністю.

— Мія, я хотів поговорити з тобою, — сказав він, сідаючи поруч.

Ми сиділи біля вогнища, і я не знала, з чого почати. Мій внутрішній вогонь стискав грудну клітку, мовчки вимагаючи відповіді на всі питання, що роками залишалися без відповіді.

— Про що? — запитала я тихо, ледве розмовляючи, бо слова здавалися крихітними перед величчю його присутності.

Макс подивився на мене серйозно, вагаючись, але в його погляді я побачила біль. І це не було пов’язано тільки з магією чи горами. Це було особисто. Чоловік збирався розповісти мені щось важливе.

— Ти хочеш дізнатися більше про своїх батьків, правда? — запитав він, немов прориваючи мовчання, що важким каменем лежало між нами.

Мене охопило хвилювання. Я дивилася на Макса, і в його очах побачила турботу, яку він завжди намагався приховати. Вся моя допитливість і тривога злилися в єдине питання.

— Ти можеш мені розповісти про них? — мої губи вимовили ці слова майже беззвучно, але я не могла зупинитися. — Я знаю, що ви разом вчились. І ти кохав мою матір.

Макс глибоко зітхнув, вага цих слів була очевидною. Його очі затуманились спогадами, і він, мабуть, переживав кожне слово так само, як і я.

— Так, я знаю більше, ніж ти думаєш, — відповів він після короткої паузи. — Я був частиною їхнього світу. Твої батьки… вони були надзвичайно важливими для нас. Особливо Клара. Вона була неймовірна, і ти так схожа на неї.

Моє серце почало битися швидше. Я не знала, чи готова почути те, що він збирається сказати. Його слова здавалися немов ключем до дверей, які довгі роки залишалися зачиненими.

— Ти можеш розповісти мені? — запитала я, голос тремтів від емоцій.

— Твої батьки були двома з наймогутніших чарівників свого часу, Міє. Твій батько володів стихією води, а твоя мати… вона була чудовим магом повітря, — він посміхнувся сумно. — Це була неймовірна комбінація, яку мало хто міг контролювати. Їхній союз був чимось особливим. Вони були близькі до нас, до мене. Але те, що сталося потім, трапилося через втрату контролю над власними силами.

Холод пройшов крізь моє серце. Моя родина… Мої батьки… Це все виглядало так… незрозуміло і водночас очевидно. Я не могла збагнути, чому я нічого не знала про них раніше.

— Вони не хотіли цього, — продовжив Макс, немов читаючи мої думки. — Але магія іноді бере верх над нами, над тим, хто ми є. І я… я не зміг запобігти тому, що сталося. Їх убили через магію.

Мене охопив біль, але я намагалася зберегти спокій зовні. Я раніше вірила, що це була автокатастрофа. З того самого віку, як могла усвідомлювати, що відбувається. Тепер же я розуміла, що правда була набагато суворішою.

— І що сталося після того? — я запитала, намагаючись стримати сльози.

Макс зітхнув і нахилив голову вниз. Йому було важко, але він продовжував розповідь, і я цінувала його відвертість.

— Я повернувся в Румунію після того, як твої батьки загинули. Я не міг їх забути. Було важко… Але вони залишили тобі спадок. І цей спадок, Міє — не тільки у твоїй магії. Він в тобі, у твоєму серці. — Макс уважно подивився на мене. — Якщо ти хочеш повернути магію в Україну, якщо хочеш відновити те, що було втрачено, ти повинна зрозуміти: твої батьки залишили тобі не просто силу, а ідеї. І я думаю, ти знаєш, про що я.