Глава 16

Ми йшли Карпатами, повітря було насичене запахом хвойних лісів і вологи від ранкової роси. Повітря було прохолодним, а над головами нависали гірські піки, які здавалися майже невідступними, мов стародавні стражі, що спостерігають за кожним кроком мандрівника. Земля під ногами була ще трохи вологою від нічної роси, і кожен крок залишав легкий слід у м'якому моху. Дерева навколо, старі сосни та ялини, піднімали свої гілки високо, і проміння сонця пробивалося крізь крону, утворюючи плями світла, що мерехтіли на землі, немов маленькі вогники, що запрошували рухатися далі.

Час від часу вітер, пронизуючи дерева, дарував нам відчуття спокою, але під ним ховалася і таємничість, яку можна було відчути лише тут, серед цих величних гір. Легкий шепіт повітря ніби попереджав про щось невидиме, щось більше, ніж просто природа. Я вдихала гірське повітря, але воно не приносило мені звичної легкості. Мої думки були далеко від Карпат, від всього, що навколо. Я не могла зосередитись на чому-небудь конкретному.

Все ще не могла забути той момент, коли в бібліотеці побачила старі альбоми з фотографіями моїх батьків. Їхня відсутність була болючою, і навіть тут, серед природи, я не могла позбутись відчуття, що щось у мені не так. Моя магія. Я не могла її контролювати, і навіть найменша емоція могла привести до вибуху, до неконтрольованої сили, яку я не вміла спрямувати.

Вогонь у грудях ставав небезпечним, як дикі язики полум’я, що не бажають підкорятись. Кожен подих ставав випробуванням: сили всередині мене прагнули прорватися назовні, і я відчувала, як вони буквально штовхають мене на межу, де найменший порух чи слово може перетворитися на небезпечний викид енергії.

До мене підійшов Еді. Його присутність завжди приносила відчуття спокою, навіть коли думки затьмарювали свідомість. Його усмішка, спокійний погляд і м’якість рухів робили його немов опорою, яка дозволяла на короткий час відкласти власні страхи. Він не просто поруч — він наче створював невидимий бар’єр, який захищав мене від хаосу всередині.

— Ти в порядку? – тихо запитав друг.

Я зробила глибокий вдих і перевела погляд на нього, намагаючись приховати те, що відчувала всередині. Еді був одним з небагатьох, хто дійсно розумів, що відбувається зі мною. Він не тиснув, не ставив зайвих питань, але його присутність змушувала відчувати підтримку навіть у тих моментах, коли серце стискалося від страху перед власною силою.

— Так, — відповіла я, намагаючись посміхнутися. — Все добре. Просто ця краса… вражає.

Вітер розносив наші слова між гілками дерев, і я відчула, як його легкий подих торкається щік, неначе спонукаючи залишити всі сумніви позаду. Еді підняв брови і відповів посмішкою, розуміючи, що я намагаюся відволіктися від власних проблем.

— Карпати мають могутню силу. Вони можуть зачарувати, — сказав він, і його слова лунали повільно, немов би відлуння від старих скель. — Але пам’ятай, тут не тільки природа, а й магія. Ти сама це відчуваєш.

Я кивнула. Моя магія завжди була частиною мене, але тут, в горах, вона відчувалася особливо сильно. Кожен крок серед цього вічного лісу, між камінням та стрімкими річками, здавався натиском на мої сили. Вогонь всередині палає завжди, але тепер це було як непокірна стихія, що не піддається ніякому контролю, і вона вимагала уваги, поваги і взаємодії. Кожна крапля роси на листку, кожен шелест гілок здавалися магічним відлунням моїх власних емоцій, що набирали силу.

— Я не знаю, що з цим робити, — промовила я тихо, більше для себе, ніж для нього.

Еді подивився на мене, і я відчула розуміння, яке не потребувало слів. Його погляд був як тихе плече підтримки, яке дозволяло дихати і відчувати без страху. Його присутність була мовчазною гарантією того, що я не одна.

— Ти знайдеш свій шлях, Мія, — сказав він. — Все стане на своє місце, як і завжди.

Але я не була впевнена в його словах. Я була першою дівчиною-вогняним магом, і це накладало неабияку відповідальність. Вогонь завжди був мужньою стихією, а тепер він належав мені. Я жодного разу не бачила, щоб хтось міг допомогти мені з цим даром. Я мусила сама зрозуміти його природу, навчитися не підкорюватися страху і не дозволяти емоціям контролювати полум’я.

Ми йшли далі. Гори ставали дедалі більш стрімкими, і повітря наповнювалось свіжістю та магічною енергією. Я помітила, як тіні дерев грали на камінні, як легкий туман обіймав схили, створюючи відчуття, що ми крокуємо по кордону між світом людей і світом магії. Сонячне світло переливалося крізь краплі роси, створюючи райдужні відблиски, що танцювали на листі.

Ми рухалися далі. Стежка піднімалася, а ліс розріджувався. Повітря ставало прозорішим і свіжішим, наповненим магічними імпульсами. Я відчувала, як мої сили відгукуються на кожен подих, на кожен легкий дотик вітру до обличчя. Здавалося, самі гори дихають разом зі мною.

Екскурсія продовжувалась, але тепер мої думки були повністю зосереджені на Вікторії і тому, що вона запропонувала. Цей шлях обіцяв нові відкриття, випробування і можливість нарешті відчути себе цілісною, зрозуміти силу, яка пульсує всередині мене, і знайти баланс між вогнем і повітрям. Карпати здавалися живими, мовчазними наставниками, готовими проводити нас крізь випробування і дарувати силу тим, хто готовий її прийняти.

Лише тут я зрозуміла: магія — це не просто сила, що народжується з нас. Вона — частина світу, частина повітря, води, землі і вогню, і лише спільно з ними вона може знайти свою гармонію. І в цьому поєднанні, у тиші і величі гір, я відчула перші крихітні проблиски власного контролю, які обіцяли, що все ще попереду.