Макс

Я йшов на чолі групи, а навколо мене розгорталася знайома, майже зачарована картина. Карпати здавалися живими, дихали, шепотіли між собою стародавні легенди. Студенти з факультету вогню порхали навколо, мов метелики, наповнені емоціями, хвилюванням і нетерпінням. Їхні очі розширювалися від кожної нової скелі, кожного дерева, що піднімалося до неба.

Земляні крокували впевнено, обережно обходячи кожну травинку та кущик, перевіряючи твердість землі під ногами, відчуваючи стабільність і силу, що завжди була їхньою стихією. Водяні йшли, ніби зовсім не помічаючи того, що відбувається навколо, але я знав, що їхня внутрішня гармонія дозволяє відчувати приховані потоки енергії довкола.

А от повітряні… як завжди створювали хаос: їхні кроки залишали сліди легких поривів вітру, повітря завивало, кружляло і змінювало потоки, ніби саме намагалося перетворити прогулянку на випробування. Я знав, що навіть тут, серед цього лісу та каменів, небезпека може наздогнати нас за лічені хвилини. Магія була нашим щитом, нашою зброєю, єдиним порятунком, якщо щось піде не так.

Мій погляд зупинився на Мії. Вона йшла трохи позаду, але навіть на цій відстані її присутність була помітною. У ній було щось таке, що відразу притягувало увагу. Її очі світилися рішучістю, яка не визнавала компромісів. Її енергія не просто відрізнялася від інших — вона була своєрідною, непередбачуваною.

Я ще раз намагався переконати себе, що походження Мії, зв’язок із Кларою, не повинні впливати на моє сприйняття її здібностей. Але внутрішнє відчуття зраджувало мене: я відчував силу, яку вона ще не усвідомлювала. Її магія була іншою, глибшою, наче сама стихія намагалася з нею заговорити, обережно оберігаючи та тестуючи її межі.

Я стискав кулаки, відчуваючи, як пальці ковзають по шраму на долоні. Все, що я робив протягом років, усе, що намагався залишити позаду, щоб стати сильнішим, професійнішим, не мало прямого відношення до Мії. І ось вона йшла тут — жива, реальна, сильна і одночасно ще зовсім молода в розумінні власної сили. Вона нагадувала мені когось із минулого, але одночасно була новим викликом, новою сторінкою, яку доведеться прочитати і зрозуміти.

Вона не могла бути просто студенткою. Її присутність означала початок чогось більшого. Чогось, що вимагало уваги, розуміння і вміння втримати себе у межах власної сили. Хоч я намагався залишатися професіоналом, керівником факультету, викладачем — моє серце і розум відмовлялися слухатися. Моя свідомість постійно зверталася до Мії, її рухів, її погляду, її присутності. Вона ще не знала, наскільки сильно її життя впливає на нас усіх, наскільки її сила здатна змінити не лише її саму, а й усю нашу спільноту.

Мія заговорила з Вікторією, і я спостерігав здалеку. Щось у їхньому контакті зачепило мене глибше, ніж я очікував. Можливо, це був її погляд, той, який я бачив, коли вона сміялася, повний щирості і непідробної цікавості, який нагадував мені про минуле, про речі, які я намагався забути. Я відчував, що не можу залишатися осторонь, що мушу бути поруч, стежити, захищати і навчати, навіть якщо це означає змінити все, що я знав до цього моменту.

Повітря навколо нас оживало, немов реагуючи на присутність Мії. Легкі потоки вітерця торкалися її волосся, гралися з одягом, утворюючи спіралі, що повільно розсипалися по галявині. Моя стихія, вогонь, відчувала це, відгукувалася внутрішнім теплом, яке проростало в груди, сплітаючись із силою повітря. Вперше я відчув, що наші стихії не просто існують поруч одна з одною, а здатні до взаємодії, до взаємного підживлення і розкриття потенціалу.