Глава 15

Карпати — це не просто гори. Це щось більше. Вони дихають. Вони дивляться. Вони шепочуть. І коли ми вийшли за межі заклинань, які огортали школу Евору, я відчула це всім тілом. Неймовірне місце, де все дихає магією.

Пам’ятаю як ще маленькою ми з дядьком приїжджали сюди. І вже тоді я обожнювала ці гори. Мріяла навіть, що колись таки переїду кудись ближче то гір. Ну що ж, саме так і сталось.

Екскурсію влаштували для всього першого курсу. Нам вирішили показати джерело сили, де колись вирувала магія, що давала енергію найсильнішим чарівникам, які проживали саме в Україні. Макс і ще кілька викладачів вели нас звивистими стежками вгору, крізь густі соснові ліси, де тіні танцювали між стовбурами, а сонячне світло пробивалося крізь хмари, ніби теж боялося зазирнути в ці місця.

Я йшла разом із хлопцями з факультету вогню — Стефан, Карлос, Тоні і, як завжди, невгамовний Ітан. Попереду йшли Еді та Аріела — він щось захоплено розповідав про легенди французьких гір, а вона слухала з тією самою зосередженістю, яка робить її такою особливою. Ще би, я впевнена, що Альпи дуже гарні, проте, як на мене, вони ніколи не зрівняються з Карпатами.

А тоді я помітила Вікторію. Вона йшла окремо, ніби повітря навколо неї мало свою окрему орбіту. Легка, мов тінь, мовчазна, але в кожному її кроці була цілеспрямованість. Її блідо-сіре пальто майже зливалося з туманом. Я ще трохи побоювалась цю дівчину, адже вона могла в ідеалі володіти своєю стихією. І це в той час, як ми лише вчимось спрямовувати потік енергії. Я набралася сміливості й наздогнала її. Дівчина лише легко посміхнулась та трохи стишила хід.

— Не надто любиш такі прогулянки? — запитала, намагаючись звучати невимушено.

— Вони... шумні, — коротко відповіла вона. – Це точно не для мене. Я звикла до чогось більш тихого.

Ми йшли мовчки хвилин п’ять. Десь угорі співала якась пташка — дивно, але її голос лунав моторошно в цій тиші. Я помітила, що повітря навколо Вікторії — інше. Легше. Рухливіше. Ніби підпорядковується їй. Вона відрізнялась від інших зі свого факультету. Вони завжди створювали хаос, а Вікторія була більш спокійною. Більш закритою.

— Твоя магія… вона відчувається інакше, — озвалася я.

Вікторія повільно повернула до мене голову, її очі були уважні й холодні. На якусь мить я навіть відчула, що все навколо похолоднішало. Цікавий ефект. Або ідеальне керування силою.

— Повітря — це не просто стихія. Це найпримхливіший елемент, - пояснила вона. –  Він вільний. Його не можна змусити підкорятись. Йому треба… подобатись. І якщо достатньо не контролювати, то все перетвориться на справжній хаос.

— І ти йому подобаєшся? – запитала я.

На мить її кутики губ піднялися в майже непомітній усмішці. Їй це неймовірно пасувало, однак навряд чи Віктор часто посміхається.

— Я навчилась не заважати йому, - знизала плечима Вікторія.

Мені стало цікаво, що ж приховується за таким спокоєм дівчини. Вона якось надто сильно виділялась серед своїх одногрупників. І не лише своїм даром.

— Ти з самого народження володіла повітрям? – ну не могла я стриматись. – Чи це проявилось раптово?

— Я... не люблю говорити про це, — сказала вона, трохи знітившись. — Але так, це було з дитинства. У три роки я вперше злетіла. Ненавмисно. І ніхто мене не міг спустити на землю майже годину.

Я засміялась — щиро й голосно, від чого кілька студентів обернулись до мене. Та мені було байдуже. Перед очима стояла ця картина. І це досить мило.

— Вибач, я просто уявила це… - мені вдалось трохи заспокоїтись. –  Маленька Вікторія, літає над двором, а всі в шоці.

— Це було не так весело, коли я застрягла на гілці яблуні, — тихо сказала вона, але теж ледь усміхнулась.

Між нами промайнула тиха, тонка нитка розуміння. Вперше я побачила в ній не відсторонену ідеальну дівчину, а справжню — з історією, страхами, болем.

— А ти, — сказала вона несподівано. — Не така, як решта вогняних.

— Бо я дівчина? – посміхнулась я.

— Ні. Бо в тобі... щось інше, - пояснила Вікторія. –  Стихія тебе не поглинає. Ти ще не злилася з нею, але вона вже тебе слухає. Це... рідкість.

Я не знала, що відповісти. Просто кивнула й відчула: це було схоже на благословення. Попереду викладач оголосив зупинку — ми дійшли до оглядового майданчика. Звідси відкривався вид на темно-зелені хвилі гір, що котилися одна за одною до горизонту. Вони були старіші за всіх нас. І, здається, нарешті дозволили нам себе побачити.

Ми зупинилися на оглядовому майданчику, і тиша навколо стала майже священною. Лише вітер тихо грався між деревами, несучи запах смоли й свіжої вологи. Внизу, крізь легкий туман, виднілися темні хвилі гір, що зливалися одна з одною, наче нескінченна зелена ріка. Я вдихнула повітря на повні груди — воно було чистим, насиченим силою, якої тут стільки років ніхто не відчував.

Вікторія стояла поруч, і я вперше помітила, що вона не лише керує повітрям, а наче сама стає його частиною. Навколо її тіла легкі потоки вітру гралися з волоссям, стягували тканину пальта, утворюючи маленькі спіралі, які повільно розпліталися у повітрі. Вона була спокійна і водночас сильна, мов сама стихія.

Стефан і Карлос стояли трохи далі, сперечаючись про те, хто з них зможе утримати полум’я довше без допомоги заклять. Їхні жарти та сміх розривали тишу, але не заважали магічному відчуттю, що огортало нас. Тоні, як завжди, намагався перетворити все на змагання, але цього разу навіть він замовк, спостерігаючи за Вікторією. Ітан стояв збоку, погойдувався на носках і тихо сміявся, намагаючись підбадьорити всіх своїм спокоєм, який так відрізнявся від його постійного енергійного характеру.

Ми рушили далі вузькою стежкою, де сосни нависали над головами, їхні гілки ховали небо. Сонячне світло пробивалося крізь крону, утворюючи на землі мерехтливі плями. Здавалося, що сам ліс дихає, наче живий організм, реагуючи на наші кроки і присутність. Невдовзі ми підійшли до невеликої галявини, де земля була вкрита мохом, а навколо стояли старі кам’яні стовпи з витесаними символами.