Глава 14

Я лежала, втупившись у стелю, і рахувала удари серця. Раз, два, три… десять… п’ятдесят. Сон так і не приходив. Ліжко здавалося надто жорстким, ковдра — надто теплою, а думки — занадто гучними. Вони шуміли, нашіптували, не давали навіть на мить розслабитися. Було відчуття, що в моїй голові живе цілий рій, який не знає відпочинку.

Усе крутилося навколо одного: хто вони були насправді — мої батьки? Чому про них майже ніхто не говорить? Чому навіть я, їхня донька, знаю так мало? Вони вчилися тут, у Еворі. Вони ходили цими ж коридорами, сиділи в тих самих класах, сміялися на тих самих сходах. Але чому їхня історія схожа на клапоть тканини, що розсипався на шматочки й загубився серед років?

Дядько згадував маму нечасто, і завжди лише хороше. Його голос м'якшав, коли він вимовляв її ім’я. Але навіть тоді він не говорив довго — наче кожне слово боліло йому всередині. Про батька він узагалі майже мовчав. Я іноді намагалася розпитувати, проте завжди отримувала сухе: «Він був хорошою людиною». І все. Хіба цього достатньо для доньки?

Я перевернулася на бік, але краще не стало. Думки лише розбурхувалися. Я скинула ковдру й встала. Дерев’яна підлога кусає ступні холодом. Камін можна було б розпалити, але в цю мить я не хотіла тепла. Я хотіла правди. Хотіла відчувати холод, бо він був реальним. Добре, що я жила в кімнаті одна. Не доводилося вигадувати пояснень, чому серед ночі блукаю, наче привид.

Евора вночі була іншою. Вона скидала з себе денну метушню й стояла мовчазна, велична, наче застигла в часі. Кам’яні стіни дихали історіями, старі вікна дивилися в темряву чорними очима. У повітрі висіла тиша, і вона була такою густою, що здавалося — можна простягнути руку й відчути її пальцями. Це була та сама магія, яка не потребує заклять.

Я знала: більше не витримаю чекати. Моє серце стукало занадто гучно, а мозок ледь не вибухав від питань. Швидко перевдягнувшись у щось простіше, я вислизнула зі своєї кімнати.

На сходах у вітальні побачила Майкла — він розвалився у кріслі з книжкою й заснув просто над конспектами. Його волосся падало на очі, підборіддя спиралося на долоню. Я мало не розсміялася — от так виглядає справжнє студентське життя. Але будити його не стала. Хай відпочиває.

Моя ціль була неподалік — бібліотека. Вона завжди манила мене чимось особливим. Вдень там було гамірно, студенти бігали з підручниками, шукали потрібні формули й записи. Але вночі… вночі бібліотека належала тим, хто справді шукав відповіді.

Двері, як і завжди, були причинені, та не замкнені. Професор Ланор вірив, що той, хто йде сюди вночі, має право на свої пошуки. Усередині було темно. Я навпомацки намацала магічну лампу на столику. Куля світла піднялася в повітря й зависла поруч, розливаючи тепле сяйво. Тіні одразу відступили. Я полегшено зітхнула й рушила між рядами полиць.

Я знала, що шукаю. Хроніки. Стара частина бібліотеки, де зберігалися альбоми випускників. Їхні обличчя назавжди лишилися тут — у цих томах, які рідко хто відкривав. Я йшла повільно, ковзаючи пальцями по старих хребтах книжок. І раптом знайшла: «Евора. Випуск 2003». Серце в грудях ударило так сильно, що я ледь не впустила том. Він був важкий, вкритий пилом, і відчувався, наче в ньому справді зібрана частина часу.

Сівши за стіл, я обережно відкрила сторінки. Фото, підписи, факультети. Сотні облич. Хтось сміявся, хтось намагався виглядати серйозним, хтось дивився зухвало прямо в камеру. Вони не знали, що їхня молодість стане спогадом для чужої дівчини через стільки років. І раптом я її побачила.

Світле хвилясте волосся, лагідна усмішка, трохи нахилена голова. Вона ніби світилася зсередини. Я впізнала її відразу, хоч майже не пам’ятала. Моя мама. Моє серце обірвалося, коли пальці торкнулися її зображення. Папір був холодний, але всередині все палахкотіло.

Поруч із нею — високий хлопець з проникливим поглядом і трохи невпевненою усмішкою. Його рука лежала на її плечі. Тато. Його я впізнала не одразу, але в глибині душі знала — це він. І трохи далі — Макс. Молодший, але такий знайомий погляд. Його очі не дивилися в камеру. Вони дивилися на маму. І дивилися так, що в мене защеміло серце. Я гортала далі й натрапила на іншу постать. Жінка з коротким кучерявим волоссям і щирою усмішкою. Марта. Моя викладачка. Я не знала, що вона була їхньою подругою.

— Ти не змогла заснути, так? — голос за спиною змусив мене здригнутися. — Ти цим дуже схожа на Клару.

Я різко обернулася. Біля дверей стояла сама Марта. Вона була не суворою викладачкою, якою я звикла її бачити. У теплій накидці, з чашкою в руках, вона виглядала просто жінкою, яка згадує минуле.

— Вибачте… — прошепотіла я. — Я повинна була їх побачити.

— Тобі не потрібно вибачатися, Міє, — Марта підійшла ближче й сіла навпроти. Її погляд упав на фото. — Це було давно. Але для мене ніби вчора.

Я не знала, що сказати. Ця жінка знала моїх батьків краще за мене. І від цього ставало дуже боляче. Мовчання здавалося правильнішим. Та я все ж наважилася. Мені потрібні відповіді.

— Ви були подругами? – тихо сказала я.

— Ми були сестрами по духу. Вона була світлою, легкою, - Марта посміхнулася гірко, і ця усмішка була повна болю. – Стихія повітря віддзеркалювала її душу. Вона могла підняти настрій будь-кому. І водночас була сильною. Дуже сильною.

— А мій тато? – запитала я.

— Він був водою, — сказала вона тихо. — Зовні спокійний, навіть сором’язливий. Але всередині — цілий океан. І тільки Клара одразу це побачила. Вона кохала його, по-справжньому.

— Я думаю про його рідню, - сказала я. –  Чому я ніколи не чула про них?

— Його батьки загинули ще тоді, коли він навчався. Якщо й були родичі, то далекі, - Марта похитала головою. – І вони, мабуть, навіть не знають про твоє існування.

Я знову глянула на фотографію. Макс дивився на маму так, ніби світ зупинився. Я ніколи не бачила такого погляду в житті, але зустрічала у фільмах. Саме так виглядали закохані.

— Він її любив, — прошепотіла я, ковтаючи клубок у горлі.