Глава 13

Я була надзвичайно втомлена після пар. Певно магія відбирає навіть більше енергії, ніж я могла собі уявити. Кожен м’яз болів, а розум був водночас спраглий нових знань і виснажений від потреби постійно контролювати власні сили. Навіть під час звичайних занять я відчувала, як тіло реагує на магію — серце б’ється частіше, дихання стає швидшим, а руки злегка тремтять.

На щастя, ми вирішили не влаштовувати нічого грандіозного, а просто розташувалися у дворі нашого гуртожитку. Тут, як і завжди, було багато їжі, розставленої на довгих дерев’яних столах, і невеликий вогонь тихо потріскував у каміні, нагріваючи прохолодне повітря вечора. Легкий аромат прянощів і трав змішувався із запахом свіжого дерева й тліючого полінця, створюючи неповторну атмосферу затишку.

Ітан сидів поруч і розповідав про своє життя в Ірландії. Мені справді було цікаво почути це — адже я ніколи не виїжджала за межі рідної України. Він говорив про зелені поля, вузькі вулички старих містечок, легенди та традиції. Його голос був спокійним, плавним, з легким ірландським акцентом, а в розповіді час від часу проблискувало почуття гумору, що змушувало мене сміятися. Я ловила себе на думці, що хотіла б побачити це все на власні очі — пройтися тією вузькою мостовою, відчути запахи природи, почути, як шепоче вітер крізь старі будівлі.

Аж ось я помітила, що до нас впевненим кроком наближається Еді. Його вигляд був зовсім не втомленим — певно, йому вдавалося зберігати енергію краще, ніж мені. Та й знання магії давали йому перевагу, адже навіть дрібні рухи здавалося, що він робив з легкістю й спокоєм. Він плюхнувся на крісло поруч зі мною, весело закотивши очі.

— Я в цьому гуртожитку точно поїду дахом, — заявив він. — Ви тільки уявіть: жити в мирі та гармонії з природою. Навіть розеток майже немає. Я вже мовчу про вай-фай.

Я ледве стримала сміх, уявляючи його незадоволений вираз обличчя під час відсутності інтернету. Хоча сама певно так само була би незадоволена. Але з іншого боку, я і не була фанатом сучасних технологій.

— В школі його немає, бо він погано стикується з магією, — зауважив Ітан, посміхаючись. — Тому не варто засмучуватися.

— А хіба у вашому гуртожитку він є? — здивувалась Еді, нахиляючись трохи вперед, аби краще розчути відповіді.

— Взагалі-то, — підключився Майкл, що проходив повз нас. — Він є тільки у нас. Хтось ще років п’ять тому щось підшаманив, і ми отримали таку привілегію. Друзям даємо пароль, але він ловить лише на території вогняних.

— Мені він терміново потрібен, — сказав Еді, витираючи руки після того, як тримав тарілку з їжею. — Буду частим гостем у вашому гуртожитку.

— Без проблем, бро, — посміхнувся Майкл. — Друзям нашої Мії тут завжди раді.

Він дав Еді пароль, перекинувшись ще парою фраз, а я продовжувала спостерігати за ним. Було щось у його погляді, у манері рухатися — зовсім не схоже на спокійний, розсудливий характер земляного факультету. В ньому була неймовірна енергія, постійна готовність до дії, і водночас відчуття абсолютної свободи.

Коли проблема з паролем була вирішена, Еді, здається, згадав про мене. Я посміхнулася, усвідомивши, що таких божевільних друзів у мене точно ніколи не було. Хоча в мене й не було друзів взагалі.

— Значить, Франція, — промовив Ітан, глянувши на нього з легкою насмішкою. — Ти не схожий на француза, якщо чесно.

— А от ти стовідсотковий ірландець, — кинув Еді, усміхаючись. — У мене румунське коріння, батько народився в Парижі та прожив там усе життя.

— І як воно — рости у місті кохання? — запитав Карлос, нахилившись трохи вперед, аби краще почути його відповідь.

— Неймовірно нудно, — відказав Еді. — Абсолютно ніякої магії. Двісті років тому підписали якийсь меморандум, що забороняв використання сил на вулицях. Всі нормальні чарівники давно втекли.

— Але ви залишились, — додала я, нахилившись трохи вперед. — Цікаво, чому так сталось?

— Думаю, нам розкажуть на уроках історії, — знизав плечима Еді, беручи собі трохи їжі. — У вас тут завжди стільки всього?

— Особливість вогняних, — розсміялась я, спостерігаючи, як вогонь у каміні тихо потріскує. — Переїжджай до нас, і більше ніколи не матимеш проблем.

— Я б із радістю, та боюсь, ніхто не оцінить, — посміхнувся друг.

Вечір поступово перетворився на затишну, майже сімейну розмову. Кожен ділився історіями про життя в своїй країні, розповідав про родину, традиції, навчання та невеличкі магічні пригоди. Я ловила кожне слово, намагаючись запам’ятати запахи, звуки, деталі — все це малювало переді мною світ, який здавався одночасно фантастичним і реальним. Я відчувала себе частиною цього нового світу, хоча ще вчора була чужою серед нових людей.

Ми так захопились бесідою, що не помітили, як настав час відбою. Ми попрямували до своїх кімнат, адже завтра зранку на нас чекали нові уроки. Судячи з усього, Еді стане частим гостем, тому я навіть не встигну скучити.

Але в моїй кімнаті сон довго не приходив. У голові крутилися думки про день, магію, друзів і майбутнє. Особливо я згадувала батьків. Майже нічого не пам’ятала: лише розмиті образи з дитинства, якими подекуди міг бути старий альбом чи забутий голос дядька. Він рідко говорив про них, і що більше я намагалася пригадати, то ясніше розуміла, що сама повинна знайти відповіді.

Моя мати мала стихію повітря, як і всі у нашій родині, а батько керував водою. Це було повністю протилежно моїй стихії вогню. Як таке можливо? Діти, зазвичай, успадковують силу одного з батьків. Я відчула себе як обрана, як у фільмах: перша дівчина, що володіє стихією вогню у нашій школі.

Я згадала бібліотеку Евори, думку про зображення всіх випускників. Можливо, там я зможу знайти сліди батьків, а разом із цим і відповіді на свої запитання. Так, це звучало божевільно, але вже зараз у мене був план: завтра я вирушу туди і знайду відповіді.

Я затрималась у ліжку довше, ніж слід, думаючи про день, магію, друзів і майбутнє. Усвідомлення, що переді мною відкривається новий шлях, переповнювало мене тривогою і водночас натхненням. Я була готова дізнатися, ким я насправді є, чого прагну і що найголовніше — навчитися поєднувати свій вогонь із власним серцем.