Глава 11

Так як сьогодні лише перший день, то було тільки три уроки. Одразу після заняття з контролю енергії, ми змогли поснідати. Що дивно для мене, адже хіба не з цього варто починати день? Та тут вже такі правила, тому доведеться звикати.

Далі в нас була теорія про найпростіші заклинання, а також ми вивчали зілля. Мені вже хотілось перейти до більш практичних уроків, та доведеться зачекати. Все ж я була неймовірна щаслива, що опинилась тут.

А тепер ми могли пообідати, і потім на нас чекатимуть пари зі своїми кураторами. І певно цього уроку я чекала найбільше. Хоча і страшенно хотілось їсти. Еді пояснив, що це через те, що ми спалюємо занадто багато калорій, адже в нас є магічна енергія. Саме тому, хоч ми і харчувались в обідній залі, в кожному гуртожитку була власна кухня з базовими наборами продуктів. Ну що ж, вже не погано.

Обідали вже ми в залі, а не на вулиці з бутербродами. Всі сиділи як хотіли, не звертаючи уваги на розділення по факультетам. Саме тому я взяла пасту, фруктовий салат та сік і присіла за столик біля вікна. Вже за звичними правилами навколо розташувались мої одногрупники. А Ітан як раз сів навпроти мене.

- Ти так мало їси? – здивувався він.

- Це мало? – я ледь не розсміялась. – Ти певно не сильно розбираєшся в дівчатах.

- А він в нас їх бачив лише по телевізору та зараз в школі, - посміхнувся Карлос. – Що, Ітан, в Ірландії частіше зустрінеш леприкона, ніж дівчину, що зацікавиться тобою?

- Дуже смішно, - буркнув хлопець, але все ж він почервонів та став такого ж кольору як його волосся. – Зате завдяки тобі я став розуміти, що таке справжній іспанський сором.

Всі розсміялись, проте жоден з хлопців і не думав ображатись. Це було якось по дружньому та без якоїсь злоби. Я почала жувати свою пасту, коли поруч з силою приземлився підніс, і з боку від мене всівся Еді, який виглядав так, ніби повернувся з пробіжки.

- Що сталось? – не зрозуміла я.

- Я заблукав, - фиркнув він. – Як взагалі я міг примудритись так? Варто було лише на хвилину затриматись у викладача і все. З орієнтуванням в мене жах, - він перевів погляд на Ітана. – І хто це в нас тут?

- Ітан, - представився хлопець. – А ти певно Еді?

- Як ти вгадав? – удавано здивувався той.

- Мія розповідала мене та про вашу довгу дружбу, - фиркнув Ітан. – Звідки ж ти такий відчайдушний?

- З Франції, - посміхнувся Еді. – З країни, де вміють причаровувати дівчат.

Від цього знову розсміявся Карлос, адже друг щойно натякнув на те, чим той підколював Ітана кілька хвилин тому. В той час до нас ще підсіла Аріела, яка лише тихенько привіталась. Цікаво, вона завжди така скромна?

- Я її запросив приєднатись, якщо ти не проти, - прошепотів Еді. – Вона більше нікого тут не знає.

- Чудово, - так само тихо відповіла я, а тоді вже сказала голосніше. – Я рада, що не єдина дівчина серед цього хаосу. Я, до речі, Мія.

- Арі, - посміхнулась дівчина.

- А ти звідки? – до дівчини нахилився Стефан. – Щось в тобі є французьке.

- Я з Румунії, - спокійно відповіла дівчина.

- Прекрасно, Батьківщина графа Дракули, - продовжував хлопець. – А ти була в його палаці?

- Не діставай дівчину, - перервав його Тоні. – Бачиш, на неї твої прийоми не діють.

Стефан перевів погляд на Аріелу, проте вона спокійно жувала салат, не звертаючи уваги на його намагання загравати з ним. Підліткові гормони страшна річ, відчуваю нам буде весело.

- Тоді піду поспілкуюсь з он тими дівчатами, - Стефан вказав на інший куток зали. – Вони не проти запалити вогник зі мною.

- Дивись школу не спали, - пробурчав Ітан. – Такі вогники з вибуховою силою повітряних страшна річ.

Проте хлопець лише відмахнувся від них і попрямував наміченим курсом. Аріела ж видихнула. Значить все ж їй була не дуже приємна ця увага, і вона хотіла би позбутись від неї якомога швидше.

- Не любиш увагу? – обережно запитала я в дівчини.

- Та ні, просто не бачу в цьому сенсу, - вона посміхнулась. – Для мене навчання на першому місці.

- Але ж друзів то знайти можна, - знизав плечима Ітан.

- Мої сусідки по кімнаті весь час разом та пліткують про щось. Не варто навіть намагатись, - вона відмахнулась. – Дякую, що запросили присісти тут, бо інакше довелось би знайти собі тихий куточок.

- Ми маємо триматись разом та допомагати одне одному, - посміхнувся Еді. – В цьому світі інакше не вижити. Треба знайти тих, кому можемо довіряти.

Ці слова прозвучали якось сумно, ніби за ними приховується історія. Я хотіла би розпитати його, та ми ще не настільки добре знайомі, аби відкривати душу одне одному. Та й Еді завжди був такий веселий, тому можливо я і помиляюсь. Але сподіваюсь, що колись я зможу дізнатись більше про свого друга…