Глава 11

Так як сьогодні лише перший день, у нас було три уроки. Після заняття з контролю енергії, яке я ще довго не могла забути, ми нарешті змогли поснідати. Для мене це було трохи дивно: хіба не з цього варто починати день? Але в Еворі свої правила, і доведеться до них звикнути. Я розглядала людей довкола: однокурсники сміялися, обмінювались думками про перший урок, а хтось намагався відновити внутрішню рівновагу після нових відчуттів від магії.

Я помітила, що кожен студент якось по-своєму реагує на нову реальність: хтось нервово грається зі столовими приборами, хтось підморгує знайомим, а дехто сидить мовчки, заглибившись у власні думки. Повітря було наповнене сумішшю ароматів — смажена випічка, трав’яний чай, легкий запах магії, який відчувався майже так само чітко, як запах свіжого хліба. Ця магія не була агресивною — вона ніжно обволікала приміщення, створюючи відчуття затишку та легкого передчуття чогось незвичайного.

Потім у нас була теорія про найпростіші заклинання. Ми вивчали структуру слів і ритм жестів, необхідних для їхньої активації, а також основи приготування зілля. Поки викладач пояснював правила безпеки та послідовність інгредієнтів, я ловила себе на думці, що все це здається неймовірно реальним і водночас чарівним. Моє серце радісно тріпотіло — я знала, що ще трохи, і ми перейдемо до практичних вправ, але поки що залишалось лише слухати і вбирати знання.

Я помітила, як деякі хлопці і дівчата намагаються записувати кожне слово професора, підкреслюють важливі моменти у зошитах. Дехто замість того, щоб записувати, просто уважно дивиться на нього, намагаючись запам’ятати інтонації, жести і навіть розташування предметів у кімнаті. Мені здавалося, що магія тут не просто предмет — вона жива, і щоб навчитися керувати нею, треба відчувати її інтуїтивно, а не лише розумом.

І ось настав обід. Ми вже мали змогу посидіти в залі, а не на вулиці з бутербродами, що для мене було приємним сюрпризом. Столи були довгі, дерев’яні, а повітря наповнював аромат страв, що нагадував домашню кухню, але з нотками магії — щось таке, що важко описати словами. Всі сіли, як хотіли, не звертаючи уваги на розділення по факультетах.

Я взяла пасту, фруктовий салат та сік, присіла за столик біля вікна і відчула, як тепло сонячного ранку м’яко осяває моє обличчя. Поряд розташувалися мої одногрупники. Ітан сів навпроти, спостерігаючи, як я обережно нарізала салат.

— Ти так мало їси? — здивувався він, нахиляючись трохи вперед.

— Це мало? — ледве стримавши сміх, відповіла я. — Ти, мабуть, не дуже розбираєшся в дівчатах.

— Та він у нас їх бачив лише по телевізору та зараз у школі, — підколював Карлос, широко посміхаючись. — Що, Ітан, в Ірландії частіше зустрінеш леприкона, ніж дівчину, що зацікавиться тобою?

Ітан почервонів до самих вух, а ми розсміялися. Це було так тепло і невимушено, як старий добрий жарт серед друзів. Я відчула, що ці маленькі моменти дружби вже починають створювати відчуття приналежності, а не просто формальної знайомості.

В цей час поруч присів Еді, який виглядав так, ніби щойно повернувся з пробіжки. Його волосся ще трішки стирчало, а червоний рум’янець на щоках додавав йому живості. Він виглядав трохи змученим, але в його очах була та ж невгамовна енергія, яку я помічала у нього від самого ранку.

— Що сталося? — запитала я, спостерігаючи за ним.

— Я заблукав, — ледь не засоромившись, проговорив Еді. — Варто було лише на хвилину затриматися у викладача, і все. Маю жахливе орієнтування.

— І хто це в нас тут? — запитав Ітан, нахилившись вперед, щоб краще роздивитися.

— Еді, — відповів той. — Я з Франції.

Ми сміялися, обмінюючись історіями про свої пригоди в школі. І хоча це були перші години знайомства, відчувалася легка, дружня атмосфера. Всі розмовляли одночасно, обмінювалися жартами і маленькими спостереженнями: хто що бачить, які правила виявилися дивними, які заклинання викликають складнощі. Це було наче маленький мікрокосмос школи, де все нове і незвідане поступово ставало звичним.

Потім до нас приєдналася Аріела. Вона була скромна, тихо привіталася, але її погляд відразу зустрівся з моїм. Я помітила легку настороженість, яка робила її ще цікавішою. Мені хотілося допомогти їй відчути себе більш комфортно, тому я посміхнулася і зробила жест, що означав «сидіть поруч».

— Я її запросив приєднатися, якщо ти не проти, — прошепотів Еді. — Вона ще нікого тут не знає.

— Чудово, — відповіла я тихо, а потім вже голосніше: — Рада, що не залишаюся одна серед цього хаосу. Я Мія.

— Арі, — посміхнулася дівчина. — Я з Румунії.

— Прекрасно, Батьківщина графа Дракули, — додав Стефан, намагаючись загравати, але Тоні його зупинив легким поглядом.

- Не варто загравати, - фиркнув той. – Дівчині це явно не цікаво.

Ми сміялися, і я відчула, що навколо формується маленький клуб підтримки, місце, де можна бути собою. І це справді чудово, бо є справжні друзі, які стануть для мене родиною.

— Ми маємо триматися разом і допомагати одне одному, — сказав Еді. — В цьому світі інакше не вижити. Треба знайти тих, кому можемо довіряти.

Ці слова прозвучали глибоко. Можливо, він натякав на власні переживання або досвід. Я хотіла розпитати його більше, але поки ми ще не були настільки близькі, щоб відкривати душу. Проте я запам’ятала це відчуття — легку тривогу, змішану з відчуттям надійності.

Після обіду ми мали піти на уроки зі своїми кураторами. Я відчула легке передчуття: зараз почнеться щось більш практичне. Хвилювання змішалося з радістю і нетерпінням. Кожна мить у цій школі була наповнена магією, і я знала, що попереду ще сотні відкриттів.

Я дивилася на своїх нових друзів і відчула: цей рік буде особливим. Ми разом навчатимемося, будемо підтримувати одне одного і, можливо, створимо власну маленьку сім’ю серед стін цієї великої школи. Відчуття тепла, сміху і дружби наповнювало мене, і я зрозуміла — нарешті я знайшла своє місце.