Глава 9

Я вирішила вдягнутись у щось звичайне та зручне. Тому обрала великий бордовий светрик, що доходив мені аж до середини бедра, чорні легінси та кеди. Волосся я заплела у високий хвіст, а макіяж зробила мінімальний — лише трохи підкреслила очі, щоб виглядати доглянуто, але не надто яскраво. Мені здавалося, що цього буде достатньо, аби почуватись комфортно серед усіх цих нових людей, не відчуваючи себе виділеною або штучною. Сподівалась, що не прогадала з одягом, і всі теж обрали щось просте. Хоча, з огляду на те, що тут навчалися переважно хлопці, хвилювання щодо зовнішнього вигляду було, мабуть, зайвим.

Поглянувши в дзеркало, я глибоко вдихнула і поспішила вийти в сад. І яке ж було полегшення, коли побачила, що усі прийняли приблизно таке саме рішення: одягли щось зручне, не надто святкове. Повітря наповнювалось запахами трав і свіжості, легкий вітер шелестів листям дерев. І хоча вечірки тут відбувались лише для хлопців, їх зовсім не хвилювала легкість одягу чи манери інших. Вони просто приходили насолодитися вечором.

— Я радий, що ти прийшла, — до мене підійшов Майкл, який мило посміхався. — Біля тренажерів столи з їжею. Бери що хочеш і насолоджуйся вечором. Потім у нас буде традиційне багаття. Тобі сподобається.

— Дякую, — відповіла я, посміхаючись у відповідь. Його щира доброзичливість одразу заспокоювала, робила атмосферу менш напруженою.

Навколо були ще кілька дівчат, проте зрозуміло було, що вони тут здебільшого через своїх хлопців. Я ж не звертала на них уваги, бо зараз мій інтерес концентрувався на їжі — після довгого дня і подорожі вечеря здавалася просто необхідною. Набрала цілу тарілку різних смаколиків, особливо мене зацікавило м’ясо на шпажках, і сіла на м’яке крісло-мішок, що стояло так, щоб відкривався гарний вид на інші гуртожитки. Здавалося, вечірки відбувалися і в інших факультетів, але мені не хотілося відволікатися на це.

Першими я помітила студентів Земляного факультету. Їхня компанія виглядала нудно: сиділи за столами, спокійно їли, дивлячись на природу. Потім повітряний факультет — тут усе було навпаки: галас, сміх, химерні ігри та рухливі вправи, здавалось, вони зовсім не звертали уваги на інших. А ось водяний факультет — надто пафосно: красивий одяг, келихи з напоями, маленькі тарілочки з елітною їжею, які навіть важко було утримати.

— В них завжди все виглядає так, ніби це королівський прийом, — плюхнувся поруч Ітан зі своєю тарілкою. — А нас називають зверхніми.

— Хіба це відпочинок? — запитала я. — Це навіть не вечірка, а якийсь вишуканий вечір. І як тут розслабитись?

— Просто вони усі бовдури, — встав поруч Тоні, той самий хлопець зі сталевими очима. — Якби мені дісталась ця стихія, я би просто завив.

— Якось не дуже добре це звучить, — протягнула я. — Ти ж не можеш погано ставитись до всіх з цим даром.

— Ні, чому ж. Є виключення. Але у кожної стихії є свої особливості. Земляні дуже нудні, повітряні — несерйозні, водяні — надто самозакохані, а ми — імпульсивні, — посміхнувся Тоні. — Ніхто не ідеальний.

Його слова мене трохи заспокоїли. Я знову поглянула на гуртожиток водяного факультету, де студенти сміялися та обговорювали щось між собою. Мене трохи дратувала їхня поведінка, але одночасно я розуміла: у кожного факультету свої традиції, і це нормально.

Та дівчина, яку я помітила ще раніше, перевела погляд на мене. Між нами була велика відстань, тому я не могла зрозуміти її вираз обличчя. Потім вона щось сказала подрузі, і ті засміялися, вказуючи на мене.

— Хто це така? — запитала я тихо.

— Аміна Грігоре, — пояснив Ітан. — Вона з древнього молдавського роду, проте всім каже, що насправді їхні предки походять з України. Просто переїхали, — він посміхнувся. — Але я сумніваюсь у цьому. Та все ж у них є чим пишатися: дар води передається з покоління в покоління.

— В неї якісь особисті рахунки зі мною? — спробувала я розібратись.

— Та ні, скоріше вона заздрить тобі. Ти не хвилюйся, таких тут буде багато, — до нас присів Деметрайос, мій одногрупник з Греції. Він був найвищим серед хлопців і мав світле волосся та зелені очі. — Та ми тебе образити не дамо. Принаймні постараємось.

— Це мене прямо дуже заспокоїло, — закотила я очі. — Особливо останні твої слова. Та я і сама можу постояти за себе.

Поступово розмови стали більш буденними, ми жартували, ділилися першим враженням від школи, знайомилися з іншими студентами. Кілька дівчат, що спершу перебували поруч, пішли до своїх гуртожитків — настав час багаття, яке мало стати кульмінацією вечора. Ми розсілися навколо купи хмизу. Кожному видали дерев’яні палички з магічними символами. Вони пахли хвоєю, і я відчула тепле поколювання в руках.

— Це священні предмети для нашої стихії. Білий дуб, що росте лише в Карпатських лісах, — почав Майкл. — Кожного року перед першим днем ми запалюємо їх в пам’ять про предків і для нащадків, які будуть після нас.

Навколо запанувала тиша, і навіть звуки інших факультетів, що долітали здалеку, здавалися далекими. Я не відривала погляду від Майкла. Він був схожий на стародавнього жерця, і його слова відчувалися як заклик до чогось більшого.

— В цей вечір ми просимо дати нам сил на новий навчальний рік та вберегти школу від небезпек, — продовжував він. — Кожен з вас може подумати про те, що йому найбільше потрібно. І якщо бажання щире, паличка загориться. Тоді покладіть її у хмиз.

Більшість хлопців закрили очі, думаючи про свої прагнення. Я теж послідувала прикладом, але що просити? Вміння магії я й так чекаю. Більше за все я прагнула правди: про свою родину, про зникнення відьом з України, про своє минуле.

— Мої предки, — подумала я. — Будь ласка, допоможіть мені. Дайте знайти своє місце, друзів і родину. Допоможіть рухатися далі, бо без минулого неможливо йти вперед.

Я відчула тепло, що обвіяло пальці, і коли розплющила очі, то побачила, що моя паличка світиться. Значить, моє прохання прийнято. Обережно, слідуючи за іншими, ми поклали палички у хмиз. Вогонь спалахнув яскраво, переливаючись кольорами веселки, запах хвої рознісся над садом і створив відчуття затишку та захищеності.