Глава 9

Я вирішила вдягнутись у щось звичайне та зручне. Тому обрала великий бордовий светрик, що доходив мені аж до середини бедра. А ще чорні легінси та кеди. Своє волосся я заплела у високий хвіст та нанесла мінімум макіяжу. Сподіваюсь, що не прогадала з одягом, і всі не будуть вдягнені і найкраще, що в них є з собою.

Поглянувши в дзеркало, я поспішила вийти в сад. І яке ж було полегшення, коли я побачила, що усі прийняли приблизно таке саме рішення. Хоча ж тут навчаються лише хлопці, навряд чи їх хвилюють такі речі.

- Я радий, що ти прийшла, - до мене підійшов Майкл, що мило посміхався. – Біля тренажерів столи з їжею. Бери що хочеш та насолоджуйся вечором. А потім в нас буде традиційне багаття. Тобі сподобається.

- Дякую, - я йому посміхнулась у відповідь.

Тут було ще кілька дівчат, але, враховуючи як вони обіймали своїх хлопців, було зрозуміло, що вони тут через них. Але зараз мене цікавила лише їжа. Після того як ми приїхали, так і не було вечері. Певно через те, що влаштовувались такі вечірки. Явно ж усі були в курсі.

Я набрала собі цілу тарілку різних смаколиків, особливо мене зацікавило м’ясо на шпажках. Я сіла на крісло-мішок, з якого відкривався вид на інші гуртожитки. Значить вечірки проходять і на інших факультетах. Проте мені не подобалось як це виглядало.

У земляного факультету було досить нудно. Вони просто їли та дивились на природу. У повітряного якось аж надто божевільно. Вони зовсім не звертали уваги на інших, граючи в якісь химерні ігри. А от водяний факультет виглядав аж надто пафосно. Найкращий одяг, напої в келихах, а ще їжа на маленьких тарілочках, які незрозуміло як потрібно їсти.

- В них завжди все виглядає так, ніби це королівський прийом, - збоку від мене плюхнувся Ітан зі своєю тарілкою. – А нас називають зверхніми.

- Хіба це відпочинок? – не розуміла я. – Це навіть не вечірка, а якийсь вишуканий вечір. І як тут розслабитись?

- Просто вони усі бовдури, - з іншого боку всівся Тоні, той самий хлопець зі сталевими очима. – Якби мені дісталась ця стихія, я би просто завив.

- Якось не дуже добре це звучить, - фиркнула я. – Ти ж не можеш погано ставитись до усіх з цим даром.

- Ні, чому ж, є виключення. Але у кожної стихії є власні особливості. Земляні дуже нудні, повітряні несерйозні, водяні надто самозакохані, а ми імпульсивні, - посміхнувся Тоні. – Ніхто не ідеальний.

Він має рацію, адже я часто спочатку роблю, а лише потім думаю. Не знала, що такі ж проблеми є і в інших. Я знову подивилась в бік гуртожитку водяного факультету. Вони теж роздивлялись інших, проте при цьому сміялись, щось обговорюючи.

Та дівчина, що тоді була в залі, перевела погляд на мене. Між нами була велика відстань, тому я не могла зрозуміти вираз її обличчя. Та потім вона щось сказала подрузі, і ті засміялись, вказуючи на мене.

- Хто це така? – запитала я.

- Аміна Грігоре, - пояснив Ітан. – Вона сама з древнього молдавського роду, проте всім розказує, що насправді вони походять з України. Просто переїхали, - він посміхнувся. – Але я сумніваюсь в цьому. Та все ж є чим пишатись, вони з покоління в покоління зберігають дар води.

- В неї якісь особисті рахунки зі мною? – не розуміла я.

- Та ні, скоріше вона заздрить тобі. Ти не хвилюйся, таких тут буде багато, - до нас присів Деметрайос, мій одногрупник з Греції, що був найвищим серед хлопців, а ще мав світле волосся та зелені очі. – Та ми тебе образити не дамо. Принаймні постараємось.

- Це мене прямо дуже заспокоїло, - я закотила очі. – Особливо останні твої слова. Та я і сама здатна про себе подбати.

Поступово теми змінились на більш буденні, і я з радістю приєднувалась до спілкування. І хоча я ще кілька разів ловила на собі погляди Аміни, та мені було байдуже. Я навіть встигла познайомитись з кількома дівчатами, що були тут.

Проте вони згодом пішли до своїх гуртожитків, адже настав час багаття, про яке всі так багато говорили. І там мають бути присутніми лише свої. В інших теж є якісь свої особливі ритуали, та мені було не цікаво. Я хотіла дізнатись більше про нас.

Всі розсілись навколо хмизу, який склали в одну купу, в очікуванні чогось. Нам роздали якісь палички, де були вигравійовано химерні символи. Пахли вони хвоєю, і я відразу відчула якесь тепло.  

- Це священні предмети для нашої стихії. Білий дуб, що росте лише в Карпатських лісах. Магічне дерево, що не здатне жити в інших умовах, - почав Майкл. – Кожного року перед першим днем ми запалюємо їх в пам’ять про своїх предків, що були до нас. І в ім’я нащадків, які будуть після.

Навколо панувала тиша. Кожен, хто сидів тут, був зачарований атмосферу. Десь, ніби здалеку, доносились розмови інших факультетів, та мене вони не турбували. Я не відривала погляду від Майкла, адже в цей момент він був схожий на якогось таємничого жреця.  

- В цей вечір ми прохаємо дати нам сил на новий навчальний рік та вберегти школу від небезпек, - продовжував хлопець. – Кожен з вас зможе подумати про те, що йому найбільше потрібно. І якщо ваше бажання йде від всього серця, то паличка запалиться. Тоді покладіть її до хмизу.

Більшість хлопців закрили очі та про щось думали. Я ж послідувала їх приклад. І про що попросити? Аби я змогла навчитись магії? Думаю цього і так варто очікувати. Але є те, що мені найбільше потрібно. Я хочу дізнатись правду про свою родину, про зникнення відьом з України та про своє минуле.