Глава 8

Ми йшли по коридорах Евори, і я із захопленням оглядала все навколо. Високі стелі були прикрашені витонченими різьбленими арками, а по стінах висіли картини, що зображували різні періоди існування школи. Ітан терпляче пояснював мені значення кожного полотна: героїчні подвиги студентів, величні відкриття магічних артефактів, історичні поєдинки між факультетами. Я ловила себе на думці, що хочу запам’ятати кожен елемент, бо атмосфера цих коридорів була настільки живою, що здавалося, ніби сама Академія спостерігає за мною.

— Дивись, — показав Ітан на картину з минулого століття. — Це перший великий турнір між факультетами. Тоді Вогонь програв Землі, але відтоді правила змінилися. Наш факультет зараз славиться сильною магією, — його очі блищали, і я відчула, що він по-справжньому гордий за школу.

Я відчула легке хвилювання: стільки історії і магії навколо, а тепер це все моє, частково моє життя. Кожен крок по кам’яній підлозі здавався ритуалом, а світло, що падало з вітражів, відбивалося у моїх очах, додаючи відчуття чарівності та таємничості.

Ми пройшли через кілька вузьких переходів і увійшли до великої аудиторії у червоно-коричневих кольорах. Повсюди горіли символи полум’я: на стінах, підлозі, навіть на стелі, де художник створив ілюзію палаючих спіралей. Тут не було нічого дерев’яного — усе зроблено з каменю та металу, що, певно, краще витримувало магічні вправи з вогнем. Я глянула на Ітана: його обличчя світилося від задоволення, він явно любив цю аудиторію. А мені подобалось відчуття, що я потрапила у середовище, де магія Вогню панує і всі навколо — частина однієї сили.

Сидячи на передньому ряді, я помітила кожен рух своїх нових однокласників. Одні переглядалися між собою, інші спостерігали за Максом, який зараз заходив до кімнати з гордо піднятою головою. Його присутність ніби випромінювала тепло, яке розливалося по аудиторії, створюючи відчуття безпеки. Я відчула, що тут можу бути собою, і це відчуття було новим, майже дивним.

— Всім доброго дня, — почав Макс, голос його лунав упевнено, але не суворо. — Я радий, що вас відправили саме на наш факультет. Він невеликий, проте дуже дружній. Ми завжди стоїмо одне за одного горою. А також я радий нашому прекрасному поповненню, — він посміхнувся мені, і в моєму серці щось потепліло. — Це велика радість, що в нас не лише вперше дівчина, а й одна з останніх відьом України.

Я очікувала, що хлопці будуть незадоволені, як ті дівчата в залі, які демонстративно ігнорували мене. Проте вони лише посміхалися і підбадьорливо поплескували по плечу. Саме це дозволило видихнути, бо хоча б тут я могла відчути себе частиною команди.

— Єдина проблема, в нас немає жіночого гуртожитку, — сказав Макс. — Раніше такої потреби не було. А селити тебе до інших, якщо чесно, не дуже хочеться.

— Я і сама від цього не в захваті, — фиркнула я, трохи роздратовано, але водночас відчула подив: тут нарешті хтось дбав про мене.

— Так в чому проблема, бос? — посміхнувся блондин із блакитними очима на ім’я Стефан. — Нехай живе з нами. Ми не проти.

Це змусило розсміятися інших, але звучало все доброзичливо. Було відчуття, що тут не прагнуть образити — навпаки, намагаються прийняти. І я це справді починала цінувати.

— Скоріше за все так і буде. Проте Емілія матиме власну кімнату, — погодився Макс. — Сподіваюсь, тебе це влаштовує?

— Цілком, — швидко відповіла я, відчуваючи полегшення і радість, що нарешті матиму власний куточок у цьому магічному світі.

— Чудово, з організаційними питаннями розібрались. Тепер перейдемо до справи, — сказав Макс. — Наш факультет славиться своїми сильними відьмаками, тому вам треба підтримувати імідж. Частина занять у вас буде проходити з іншими однокласниками, проте будуть і уроки, присвячені Вогню. У нас перевага, бо всі вже проявилися, і думаю, з цим не виникнуть проблем.

Усі уважно слухали, навіть не перемовляючись. А я десь у глибині душі досі не могла повірити, що це все відбувається по-справжньому. Я роздивлялася своїх однокласників: деякі посміхалися мені, інші спостерігали за Максом, деякі — між собою. Було відчуття, що ми вже частково команда, навіть якщо більшість ще не знали один одного.

— Я очікую від вас повної віддачі та зосередження, — продовжував Макс. — Адже мені важливо, аби ви були справжніми майстрами своєї справи. Тому не соромтесь, підходьте до мене і питайте. Раз на тиждень у кожного з вас буде особисте заняття зі мною. Я складу графік. Якщо питань немає, можете бути вільними.

— А як нам вас називати? — запитала я.

— Просто Макс, цього буде цілком достатньо, — посміхнувся він. — І хлопці, оберігайте нашу єдину дівчину. Думаю, тобі буде не просто.

Більше питань не виникло, і ми всі вийшли з аудиторії. Хлопці, дотримуючись слів Макса, трималися поруч. Я відчула, ніби одразу отримала дев’ять братів. Це було приємне, тепле відчуття, яке змушувало серце битися швидше.

Ми вийшли на вулицю і попрямували праворуч. Там була двоповерхова будівля коричневого кольору, що межувала з лісом. На вході красувався знак полум’я. Поруч — невеликий спортивний майданчик і зона відпочинку з лавочками та дерев’яними альтанками.

Як тільки ми увійшли всередину, я відчула родинний затишок. Тут було тепло, багато подушок, диванів, крісел та величезний телевізор. Збоку розташовувалися сходи, з яких спускався блондин із привітною посмішкою.

— Ласкаво просимо в наше пристанище, — сказав він. — Я не представився раніше. Моє ім’я Майкл, я на п’ятому курсі.

— Мія, — відповіла я, потиснувши руку.

— Ми всі знаємо, як тебе звати, — розсміявся Майкл. — Тут інколи буває досить шумно, але тобі усюди раді. Ходімо, я покажу ваші кімнати. Речі вже чекають там. Ви житимете по троє, а нашій принцесі виділена окрема.

Він провів нас на другий поверх, показавши душові та туалети. Моя кімната була світло-коричнева, майже в кінці коридору. Вона була компактною, але затишною: велике ліжко, дубова шафа, стіл для навчання, шафа для книжок, кілька пуфів та стільців, туалетний столик і ще одні двері збоку.