Глава 7

В середині Евора була не менш вражаючою. Стелі в головній залі здіймалися метрів на десять, якщо не більше, створюючи відчуття величезного повітряного простору, що нависав над усіма присутніми. Великі вітражні вікна розсипали сонячне світло, перетворюючи його на яскраві плями, які танцювали по стінах і підлозі, немов живі створіння, а на стінах красувалися старовинні підсвічники, виготовлені, здається, ще за часів заснування школи. Вони були радше декоративним елементом, ніж джерелом світла, але додавали всій залі таємничості й урочистості. Повітря тут відчувалося густим, наповненим магією, і здавалось, що навіть стіни можуть чути, як студентські серця б’ються в передчутті чогось великого.

Навколо, за принципом амфітеатру, розташовувалися ряди місць, на яких уже збиралися студенти. Шепіт, тихий сміх і гул голосів наповнювали залу, створюючи відчуття, що зараз відбудеться щось незвичайне, щось, що запам’ятається назавжди. Я ледь стримувала хвилювання: це все відбуватиметься на очах усієї школи. Серце калатало, долоні мимоволі потіли, а по спині пробігало легке тремтіння від передчуття. Страх і захват перепліталися у дивний клубок емоцій, який було важко розплутати.

Посередині стояв постамент, на якому покоїлася магічна куля. Вона лежала на підставці у вигляді бронзових рук, які обережно тримали її, немов священний артефакт. Саме ця річ визначить мою долю та допоможе знайти своє місце в цій величезній школі. Я стояла поруч із постаментом, відчуваючи, як серце прискорює свій ритм від хвилювання і нетерпіння. Тепер залишалося тільки дочекатися свого виклику і спробувати відчути магію, яка, я впевнена, вже давно чекала на мене.

Поступово зала заповнювалася студентами та викладачами. Їхні погляди то й справа спинялися на новачках, відчувалося цікавість і легка настороженість. В першому ряду я помітила Макса. Він не відводив очей від мене, а я невпевнено зустріла його погляд. Очевидно, перша учениця з України за багато років — це виклик і водночас цікавість. Я помітила, як він уважно спостерігає, і це трохи заспокоїло.

За мить до кулі підійшла жінка у довгій темно-сірій сукні, що виглядала досить елегантно. Її сиве волосся було заплетене у химерну зачіску, а сталеві очі, ніби загартовані, спостерігали за кожним рухом студентів. Вона обвела зал поглядом, і одразу запанувала тиша. Всі відчули авторитет цієї людини, а у повітрі повисла така серйозність, що навіть дихати здавалося тихіше.

— Доброго дня, мої учні та викладачі, — голосно сказала вона. — Для тих, хто у нас вперше, мене звати директор Гріссіо. Я рада привітати вас з початком чергового навчального року. Сподіваюсь, що обійдемось без пригод… — у цей момент декілька учнів тихо засміялися, розрядивши атмосферу. — А також я рада бачити наших новачків. Сьогодні ми розподілимо вас на факультети, що стануть вашою справжньою родиною.

Я зітхнула з полегшенням. Це саме те, на що я сподівалася — знайти своє місце, свою родину. Еді, який стояв поруч, посміхався, немов підбадьорюючи мене, і я відчула легку хвилю спокою, що розлилася по всьому тілу.

— Рада вам представити цьогорічних кураторів: Медея Ройс на факультеті Земля, Остер Брод — Вода, Філіп Штайнер — Повітря, і Макс Ібріан з факультету Вогню, — оголосила директор.

Я перевела погляд на Макса. Тепер усе стало зрозуміло: саме він стане моїм куратором, провідником у магічному світі Вогню. Серце здригнулося від передчуття. Можливо чоловік тому і прийшов по мене.

— А тепер я викликатиму вас по черзі, — продовжила директор. — Ітан Шорт.

Я мало не пропустила цей момент, бо роздивлялася зал, намагаючись запам’ятати обличчя майбутніх однокласників. Стежила за їхніми жестами, поглядами, намагаючись відчути, хто стане моїм другом, а хто — ні. Кожна нова особа, що піднімалася до кулі, залишала по собі слід, і я всім серцем сподівалася, що мій власний крок також залишить світлий слід.

Першими розподілили тих дев’ятьох хлопців на факультет Вогню. Вони сиділи окремо, випромінюючи впевненість і силу. Коли вони приєдналися до іншх, почали тихо перемовлятись, розділяючи невимовну радість і гордість. Решта студентів на факультеті Вогню тепер не мали конкурентів, адже ця стихія рідкісна, і всі знали, що їхній вибір визначений.

— Емілія Маркова, — раптово прозвучало моє ім’я.

Я відчула, як усі погляди обернулися до мене. Серце калатало, а ноги ледве трималися на місці. Усі дивилися на мене, очевидно, зацікавлені моїм походженням і тим, куди мене відправлять. Макс залишався спокійним, але його очі сяяли зацікавленістю, що одночасно лякало й заспокоювало.

Я піднялася на постамент і підійшла до кулі. Важко видихнувши, зібравшись із силами, я поклала руки на холодну поверхню. Спочатку нічого не відбулося, і в моїй голові промайнула думка: «Можливо, у мене немає магії? Може, мене відправлять додому?» Але вже через мить все вибухнуло червоним і помаранчевим світлом. Маленькі вогники закружляли навколо мене, наповнюючи серце теплом і спокоєм.

Я відчула, як магія оточує мене, зцілюючи душевні рани, заповнюючи страх і сум емоціями радості та захвату. Хотілося одночасно сміятися й плакати, і я відчула дивовижну легкість, яку не відчувала роками. І раптом усе стихло. Тиша висіла у повітрі, а всі здивовано дивилися на мене. Макс посміхався, а директор підійшла ближче.

— Вітаю, — проголосила вона. — Не лише учениця з України, а й чудове поповнення для факультету Вогню.

Я опустила руки і побачила схвальні оплески однокласників. Еді, який ще чекав своєї черги, підняв великий палець і посміхнувся. Я зійшла з постаменту і підійшла до ряду, аби присісти. Деякі дівчата, помітивши мене, демонстративно зайняли всі місця поруч. Втім, ряди виявилися просторими. Симпатична дівчина з темним волоссям сиділа там, спілкуючись з іншими і демонстративно показуючи на мене. І, судячи з усього, вони були не надто задоволені.

— Я можу тут присісти? — запитала я.

- Ні, - різко відповіла дівчина.

— Еміліє, — пролунало поруч. — Ходімо, присядеш з нами.