Глава 7

В середині Евора була не менш вражаючою. Стелі в головній залі були певно метрів десять, якщо не більше. Великі вітражні вікна, а на стінах красувались підсвічники. От тільки вони все ж були скоріше декором. Навколо за принципом амфітеатру розташовувались місця, на яких вже збирались студенти. Це відбуватиметься на очах всієї школи? Прекрасно просто.

Посередині знаходився постамент, на якому зараз стояла магічна кула на підставці, яка представляла собою бронзові руки, що тримали її в руках. Саме ця річ і визначить мою долю та допоможе знайти своє місце.

Ми стали біля постаменту, очікуючи доки нас викликатимуть. Поступово зала заповнилась учнями та викладачами. Серед них в першому ряду я помітила Макса. Він не зводив з мене погляду. Ще би, перша учениця з України за дуже багато років.

За мить до кулі підійшла жінка, що була вдягнена в довгу темно-сіру сукню, що виглядала на ній досить елегантно. Вона мала сиве волосся, яке було заплетене в химерну зачіску, а також сталеві очі. Прямо як в того хлопця біля автобусу.

Коли вона обвела всіх поглядом, зал замовкнув. Певно вона тут директор, а тому всі слухаються.

- Доброго дня, мої учні та викладачі, - голосно сказала вона. – Для тих, хто у нас тут вперше, мене звати директор Гріссіо. Я рада привітати вас з початком чергового навчального року. Сподіваюсь, що обійдемось без пригод, - в цей момент декілька учнів тихо засміялись. – А також я рада бачити наших новачків, - директор обернулась до нас. – Сьогодні ми розподілимо вас на факультети, що стануть справжньою родиною.

От на це я точно сподівалась, адже це було моєю метою. Ну, принаймні, однією з них. Еді ж також посміхався.

- Рада вам представити цьогорічних кураторів. Медея Ройс на факультеті земля. Остер Брод – вода. Філіп Штайнер – повітря. І Макс Ібріан з факультету вогню, - представила директор Гріссіо.

Я перевела погляд на Макса. Так ось чому він з’явився тоді в моїй школі. Цей чоловік можливо є куратором саме того факультету, на якому я буду вчитись.

- А тепер я викликатиму вас по черзі, - продовжила директор. – Ітан Шорт.

Я вже не спостерігала за тим, кого викликали, адже роздивлялась все навколо. Можливо краще було би запам’ятати моїх майбутніх однокласників, та зараз не хотілось.

Я помітила, що першими розподілили тих дев’ятьох хлопців на факультет вогню. Всі студенти з цією стихією сиділи окремо. І коли нарешті хлопці приєднались до них, то вони почали перемовлятись між собою. Звичайно решта була не цікава, адже ніхто більше не потрапить до факультету Вогню.

- Емілія Маркова, - раптово сказала директор.

На якусь мить знову запанувала тиша і стільки поглядів спрямувались на мене. Усі певно знали, що я з України, і їм було цікаво куди ж мене саме відправлять. Особливо уважно спостерігав Макс.

Я ж піднялась на постамент та підійшла до кулі. Важко видихнувши та зібравшись з силами, я поклала руки на неї. І якусь мить нічого не відбувалось. Невже в мене немає ніякої магії? Зараз мене точно відправлять додому. Ну хоча б побачила цю всю красу.

Та в наступну хвилину все спалахнуло червоним та помаранчевим світлом. Навколо затанцювали маленькі вогники, що оточували мене з усіх сторін. Я відчула тепло, яке ніби заспокоювало мене та лікувало усі душевні рани. Мені хотілось сміятись та плакати одночасно.

І раптом все зникло. Лише тиша досі панувала в залі. Тепер усі здивовано дивились на мене. А от Макс посміхався. Директор Гріссіо підійшла до мене.

- Вітаю, - голосно сказала вона. – Не лише учениця з України. А й чудове поповнення для факультету вогню.

Значить мене таки відправили туди вчитись. Я помітила, що мої нові одногрупники заплескали в долоні. Еді, який досі ще чекав своєї черги, підняв великий палець та посміхнувся.

Я ж зійшла з постаменту та попрямувала до місць, аби присісти. Та як тільки я підійшла до однієї групи дівчат, вони одразу ж демонстративно сіли так, аби зайняти усі місця. Піднявшись трохи вище, я знайшла ще одне.

- Я можу тут присісти? – запитала я.

- Ні, - швидко озвалась якась блондинка. – Тобі тут не місце. Знайди собі якийсь темний закуток.

- Еміліє, - поруч роздався чоловічий голос. – Ходімо, присядеш з нами.

Обернувшись, я побачила того хлопця зі сталевими очима. Мій новий однокласник, нагадала собі я. Дівчина лише фиркнула та щось продовжувала обговорювати з іншими. А я ж попрямувала за хлопцем до того місця, де сидів факультет вогню. Я обережно присіла поруч, роздивляючись всіх. Хлопці та я. Ну прямо як у фільмах.

- Значить перша дівчина в нас, - посміхнувся якийсь блондин із карими очима. – Хоч якесь різноманіття. Нарешті.

- Ви там приглядайте за нею, - фиркнув інший брюнет. – Не думаю, що до неї будуть бігти з обіймами інші.

- Взагалі то вона, - я наголосила на останньому слові. – Сидить поруч з вами.

- Якось не помітно, - фиркнув блондин. – Ну що ж, ласкаво просимо в родину. Невелику, з поганим характером, але родину.

Це змусило мене розсміятись. На перший погляд вони здавались такими зверхніми, але як тільки опиняєшся серед них, то розумієш, що це не так. Тепер в мене буде ще дев’ять однокласників, а Макс ще й мій куратор. Прекрасно, нічого не скажеш.