Глава 6

Прибули ми в Івано-Франківськ о сьомій ранку. Мені довелось навіть будити Еді, адже він зовсім не хотів прокидатись. Та все ж піднявся, збираючи свої речі, які встигнув трохи розкидати по купе. Його волосся стирчало в різні боки, наче він щойно пройшовся грозовою хмарою, і це змусило мене ледь стримати сміх.

На пероні панувала метушня: хтось поспіхом тягнув валізи, хтось на ходу пив гарячу каву з пластикових стаканчиків, а продавчиня пиріжків намагалася перекричати гуркіт потяга. В повітрі змішались запахи гарячої здоби, металу та ранкового туману, і вони дивним чином нагадували мені про дім. Я відчувала, як мене почали переповнювати емоції: зовсім скоро я зможу побачити світ магії. Там будуть ті, хто зрозуміють мене з півслова, і я, можливо, вперше знайду справжніх друзів. А ще… я сподівалась, що з Едріаном наше спілкування не закінчиться.

Але варто було потягу зупинитись, як натовп одразу ж потягнув усіх до виходу, і я не помітила, куди подівся Еді. На пероні його вже навіть не було видно. Серце стислося від легкого розчарування: ну звичайно, з чого я вирішила, що ми маємо триматись разом? У нього тут, напевно, є знайомі, або він просто вирішив так провести час у дорозі. Було трохи образливо, хоча я розуміла — він мені нічого не винен.

Я зітхнула й підхопила валізу, намагаючись тримати голову високо. Дядько казав, куди йти, тож треба довіряти його словам. «Не засмучуйся, — повторювала я собі. — У тебе ще буде шанс знайти друзів». І саме в цю мить позаду почувся знайомий голос.

— Міє, - сказав він. – Господи, я ледве тебе знайшов!

Еді підбіг, задиханий, але з тією ж безтурботною усмішкою. Його очі блищали від зусиль і трохи від страху пропустити щось важливе. І від цього мені стало приємно. Невже я не сама?

— Цей натовп затягнув мене у вокзал, і я навіть не міг вибратись, - Еді закотив очі. – Ну не застосую ж проти них заклинання, правда?

— Ти шукав мене? — здивовано спитала я.

— Ну звичайно! — він розсміявся, але в голосі прозирала щира турбота. — Я вважаю, що це доля. Ми не просто так їхали в одному купе. Значить, маємо стати найкращими друзями.

Я теж посміхнулась. Він не кинув мене, просто так сталось. І це раптом полегшило все — відчуття самотності розвіялось. Разом ми підійшли до камери схову. Вона виглядала абсолютно звичайною: металева конструкція зі старими дверцятами, на яких лишились подряпини від років користування. Я чекала чогось більш урочистого, магічного, але виявилось, що за цією непоказною ширмою ховалось дещо більше.

Біля входу зібралась група студентів, які по черзі підходили до камери й… зникали всередині. Я помітила, як деякі з них підморгували одне одному, ніби ділилися секретом, який я ще не могла зрозуміти. Ми підійшли до чоловіка з вусами у звичайному чорному костюмі. Його сиве волосся контрастувало з напрочуд ясними зеленими очима.

— Щось загубили? — лагідно посміхнувся він.

— Евора, перший курс, — впевнено відповів Еді. — Я Едріан Тремейн. А це…

— Емілія Маркова, — додала я, відчуваючи, як долоні трохи потіють.

— Є в списку, — він глянув у папери, і я помітила легку усмішку в куточках його очей. — Ласкаво просимо.

Ми рушили слідом за іншими, і вже за кілька кроків звичайний темний коридор перетворився на щось інше. Стіни світлішали, виблискуючи ніби камінь, у якому тремтіло слабке світло. Простір тягнувся нескінченно довго, аж поки попереду не заблищала арка. Крок — і ми вийшли на платформу, що нагадувала невеликий прихований вокзал.

Там стояли кілька автобусів, схожих на ті, що курсують між містами. На них не було написів, зате в повітрі відчувалась магія. Навколо юрмилися студенти: дехто нашіптував закляття, інші сміялися, спостерігаючи, як дівчинка з косичками намагалась приборкати маленькі вогники, що танцювали навколо квітки в її руках. Вогники спалахували різними кольорами, іноді підіймалися вгору й зникали, залишаючи за собою легкий аромат троянд.

Еді потягнув мене до дальнього автобуса, де зібрали першокурсників. Там я помітила групу з дев’яти хлопців, які стояли окремо. Вони випромінювали якусь впевненість, ніби весь світ належав їм. Кожен рух здавався врівноваженим, майже ритуальним, а очі палаючих стихій світилися всередині, наче вони могли відчувати щось, що інші ще не відкрили.

— Це ті, в кого прокинулась стихія вогню, — пояснив Еді. — Найрідкісніша, і завжди тільки в хлопців. Вони зазвичай тримаються окремо.

Я кивнула, але погляд сам потягнувся до одного з них: високий, спортивний, з коротким темним волоссям і холодними сірими очима. Наші погляди зустрілися, і я поспішила відвернутись, відчуваючи, як щоки спалахнули. Серце калатало, ніби воно теж хотіло проявити власну стихію.

— Можливо, ти й будеш вчитись з ними, — сказав Еді. — Якщо в тебе вогонь. Тоді точно станеш унікальною, - я хотіла запитати, чи ми все одно залишимось друзями, але він випередив мене. — У нас будуть спільні уроки. Не хвилюйся.

Раптом роздався гучний звук — сигнал до посадки. Ми зайняли місця на початку автобуса, і мені дісталось місце біля вікна. Хотілось роздивитися все навколо, запам’ятати кожну дрібницю, відчувати вітер крізь вікно і запах гір. Коли автобус рушив, голос подав зайшов огрядний чоловік із рудим волоссям і зеленими очима.

— Доброго ранку, мої юні учні! — приязно усміхнувся він. — Я Рагнор, ваш супроводжуючий. Прохання не вставати й не використовувати магію в дорозі. Подорож може бути непередбачуваною.

— Я чув про нього, — нахилився до мене Еді. — Коли він злиться чи лякається, його шкіра вкривається корою. Земляна магія.

Я ледь не розсміялась. І, схоже, інші теж знали про цю його особливість — очі кількох хлопців уже хитро блищали. Дорога почалась звичайно: автобуси рухались гірськими серпантинами, обганяючи вантажівки та легковики. Але згодом я помітила, що водій не зменшує швидкості перед крутим поворотом. Серце закалатало.

— Ми розіб’ємось! — закричав хтось.

— Спокійно, — весело відгукнувся Рагнор. — Довіряйте своїм учителям.