Глава 5

Ось і настав день, коли мені потрібно відправлятись до Евори. Чесно, я страшенно хвилююсь, адже це абсолютно новий світ для мене. Дядько звичайно намагався мені пояснити основні моменти, проте це ніби усе і одразу нічого. Я досі не розуміла багатьох речей. А ще на мене очікує визначення моєї стихії. Та я вже знала якою вона буде.

Усі мої речі вже були в зачарованій валізі, тому я просто швидко накинула куртку та попрямувала за дядьком в машину. Спочатку мені потрібно було потягом дістатись до Івано-Франківська, а звідти мене вже заберуть разом з іншими учнями. Ось ми вже й стояли на платформі, а поруч найзвичайнісінький потяг. Що ж тобі, тут ніякої магії.

- Міє, уважно слухай і запам’ятай, - дядько дивився на мене. – Коли приїдеш до Івано-Франківська, то підійди до камери схову та скажи, що ти відправляєшся в Евору. Покажеш йому це, - він протягнув мені кулон з якимось гербом. – Це наша родинна реліквія, що належала твоїй матері. Треба було раніше тобі віддати.

- Дякую, - прошепотіла я, вдягаючи цю прикрасу.

Я одразу ж відчула, як кулон ніби потеплішала. Колись його носила моя мама, а зараз він дістався мені. Це ніби ще більше зближувало нас.

- А зараз тобі потрібно вже йти. Телефони в Еворі працюють, але не надто добре. Та інколи все ж телефонуй до нас, - сказав дядько. – І будь ласка, будь обережною. Не зруйнуй школу в перший же рік. Вона найстаріша в світі.

- Значить мене точно витримає, - відмахнулась я. – До того ж неприємності самі стаються.

- Ну точно, ти тут ні до чого, - посміхнувся він.

Потяг вже прогудів, що означало скоре відправлення. Я швидко обійняла дядька та схопила свою валізу. За мить я вже застрибнула у вагон, помахавши на прощання. Зараз я відправлялась у своє нове життя, і дядько прекрасне це розумів. Та чому в нього очі були сумні? Навряд чи він буде сумувати за мною. Тут скоріше щось інше.

Та зараз я зовсім не хотіла думати про це. Я вже прямувала до свого купе, що був якраз в середині вагона. Провідниця лише глянула мій квиток та відправила на пошуки свого місця. Я виглядала як проста туристка з маленькою валізою та рюкзаком. А ще в руках був цілий пакет смачненького в дорогу.

Ось нарешті і моє купе. Коли я відкрила його, то побачила лише хлопця, що читав якусь книгу. Він був приблизно мого віку зі світлим волоссям та темно-карими очима, що ховались за окулярами. Вдягнутий він був у звичайні джинси та сорочку, під якою виглядала футболка. Досить симпатичний, маю визнати. Він лише ковзнув поглядом по мені та продовжив читати.

Я ж поклала свої речі та присіла на поличку. Потяг якраз поїхав, і я помахала дядькові у віконечко. Хлопець же не зводив свого погляду з книжки. І за хвилин десять мені стало  нудно. Музику слухати не хотілось, а от магічні книжки тут не дістанеш. Тому я врешті вирішила познайомитись.

- Привіт, подорожуєте? – запитала я.

Хлопець нарешті підняв на мене свої темні очі та просто кивнув. Після чого повернувся до читання. Здається він не був налаштований на розмову. Можливо варто його не діставати та їхати спокійно. Але він мене чимось зацікавив. Навіть не знаю чому.

- А звідки ви їдете? – запитала я.

- З Франції, - врешті сказав він приємним низьким голосом.

- То ви так добре знаєте українську? – здивувалась я. – Навіть без акценту.

- Українську? – він здивувався. – Я її не знаю зовсім.

- А тоді як ми… - не зрозуміла я.

І тут хлопець розсміявся, ніби я сказала найбільшу дурість в цьому світі. Він навіть відклав свою книжку, уважно роздивляючись мене. За мить хлопець навіть зняв свої окуляри, і я могла краще побачити його очі.

- Ти справді не розумієш нічого? – запитав він.

- А що я маю зрозуміти? – я досі не могла розібратись.

- Дай вгадаю, ти їдеш на перший курс в Евору, - продовжував посміхатись хлопець.

- А як ти зрозумів? – я не зводила з нього погляду. – Ти що, теж?

Я не розуміла чому йому було так весело. Невже дядько забув мені про щось розповісти, що здається ніби я абсолютно нічого не знаю. Ну супер просто.

- Відьми завжди розуміють одне одного, байдуже на якій мові вони говорять, - спокійно пояснив хлопець. – Для тебе немає значення, що я говорю французькою. Ти зрозумієш. Це частина нашої магії.

- То Уоліс тоді мені набрехав, - обурилась я. – Нічого він не говорить українською. Я його розуміла через це. От старий пройдисвіт. А я ще й повірила.

- Ти певно недавно дізналась про магію, - продовжував хлопець. – До речі, я Едріан. Але можна просто Еді.

- Емілія. Мія, - відповіла я. – То ти теж на першому курсі?

- Так, - сказав він. – Але я лише нещодавно проявив магію. Для Евори це нормально, туди інколи приїжджають ті, що ще навіть не використали жодного разу свого дару. Все ж ми лише перший курс, - він знизав плечима. – А ти звідки?

- З України, - автоматично відповіла я.

Еді знову здивовано подивився на мене. Я і забула, що для всіх це справді щось дивне, адже лишилось дуже мало відьом з нашої країни. Та хлопець швидко взяв себе в руки.