Глава 5

Ось і настав день, коли мені потрібно відправлятись до Евори. Чесно, я страшенно хвилювалась. Це було відчуття, ніби стоїш на краю прірви, а під ногами немає нічого, окрім холодного вітру. Попереду на мене чекало абсолютно нове життя, світ, про який я чула лише уривками, напівнатяками, а іноді — й прямими попередженнями. Дядько, звісно, намагався пояснити мені основні моменти. Він розповідав про традиції, закони, небезпеки, але все це виглядало настільки об’ємним і заплутаним, що більше схоже на купу незрозумілих пазлів, ніж на чітку картину.

Я досі не розуміла багатьох речей. Наприклад, чому відьом у світі стало так мало? Чому саме я? І чому тепер повинна залишити звичне життя? Але водночас у мені була впевненість — моя стихія вже визначена. Я знала її, відчувала, хоча нікому й не зізнавалася. Це було щось таке інтимне, що здавалося секретом між мною і світом. Я не хотіла ділитися цим навіть із дядьком. Адже магія — це не тільки сила, а й щось особисте, те, що формує твою душу.

Усі мої речі вже чекали в зачарованій валізі, яку подарував дядько. Вона виглядала маленькою й абсолютно звичайною, але вміщала все, що мені могло знадобитись: одяг, книги, кілька дрібничок з дому, навіть ковдру, без якої я не могла заснути. У валізі було все, навіть мої улюблені старі светри з запахом дому. Я торкнулась ручки — і здалося, що вона тепліша, ніж мала би бути. Дядько сказав, що валіза слухатиметься тільки мене. Я тоді сміялась, але зараз усвідомлювала: будь-яка магічна дрібниця може врятувати.

Тому я просто швидко накинула куртку, взяла рюкзак і рушила за дядьком до машини. Дорога до вокзалу була тихою. Ми обоє мовчали. Я ловила себе на тому, що слухаю, як шумить мотор, як б’ються краплі дощу об скло, і думаю: це останній раз, коли я бачу ці вулиці з такого ракурсу. Вони більше ніколи не будуть для мене просто вулицями мого міста. Вони стануть спогадом.

Спершу потрібно було дістатися потягом до Івано-Франківська. Там на мене чекала група нових учнів, яких мали забрати й перевезти до Евори. Я намагалася виглядати спокійною, але серце калатало так, що здавалося, навіть дядько чув його стукіт. Ми приїхали на вокзал заздалегідь, і ось я вже стояла на платформі. Переді мною — найзвичайнісінький поїзд, без жодного натяку на магію чи щось особливе. Але він був такий самий, як сотні інших.

— Міє, уважно слухай і запам’ятай, — дядько дивився прямо мені в очі, серйозно, як ніколи. Його сивина на скронях виглядала раптово чіткішою, ніж зазвичай. — Коли приїдеш до Івано-Франківська, підійди до камери схову та скажи, що ти відправляєшся в Евору. Якщо будуть питання, то покажеш йому це, — він простягнув мені кулон із гербом. — Це наша родинна реліквія. Він належав твоїй матері. Треба було раніше віддати тобі, але…

Його голос затремтів, та він швидко відвів погляд, ніби намагався приховати емоції. Мені було приємно, що дядько турбувався про мене. Нехай і в свій дивний спосіб. Все ж дядько Макар мене виховав.

— Дякую, — прошепотіла я, вдягаючи прикрасу на шию.

Ледь кулон торкнувся моєї шкіри, я відчула, як від нього розливається тепло. Наче він дихав. Колись його носила моя мама, і тепер він дістався мені. Це було більше, ніж просто прикраса. Це був зв’язок, місток між нами, якого я так потребувала. Я заплющила очі й на мить відчула, ніби вона поруч. Її дотик, її ніжний голос.

— А зараз тобі треба йти, — сказав дядько після довгої паузи. — Телефони в Еворі працюють, але не дуже добре. Та все ж інколи телефонуй. І будь обережною. Не зруйнуй школу в перший же рік. Вона найстаріша в світі.

— Значить, точно витримає, — я спробувала пожартувати. — До того ж неприємності самі стаються.

— Ну точно, ти ж тут ні до чого, — посміхнувся він, але в очах залишився сум.

Його усмішка здавалася надломленою. Наче він хотів сказати ще щось важливе, та зупинив себе. Я це відчула. Але час спливав. Потяг уже прогудів, оголошуючи відправлення. Я швидко обійняла дядька, вдихнувши його знайомий запах кави й тютюну, й схопила валізу. За мить уже застрибнула у вагон, помахавши йому на прощання. Він стояв на платформі, дивився вслід, і я чітко побачила — його очі блищали. Це був не просто сум. Це було щось більше. Можливо, страх.

Але я не хотіла про це думати. Попереду чекало нове життя. Я прямувала до свого купе, десь посередині вагона. Провідниця лише глянула на мій квиток і відправила далі. Я виглядала, як проста туристка: маленька валіза, рюкзак і пакет зі смаколиками, які напхав дядько.

Коли я відчинила двері купе, то побачила лише одного пасажира — хлопця з книжкою. Він виглядав трохи старше за мене, зі світлим волоссям і темно-карими очима за окулярами. Одягнений просто: джинси, сорочка, футболка під нею. Досить симпатичний, мушу визнати. Але він лише коротко глянув на мене й знову заглибився в читання.

Я вмостилась на своєму місці, поставила речі й визирнула у вікно. Потяг рушив. Я помахала дядькові востаннє, а коли його фігура зникла, всередині з’явився дивний вакуум. Хлопець і далі читав. Мовчання затягнулося, і за десять хвилин мені стало нудно. Музику слухати не хотілось, а магічних книжок у дорозі, звісно, не почитаєш. І я вирішила спробувати завести розмову.

— Привіт, подорожуєте? — запитала я.

Він повільно підняв на мене очі й кивнув. Без слів повернувся до книги. Йому явно не хотілось говорити, але чомусь він мене зацікавив. А може це просто в мені говорять нерви.

— А звідки ви їдете? — не відступила я.

— З Франції, — відповів він низьким приємним голосом.

— То ви так добре знаєте українську? — здивувалась я. — Навіть без акценту.

— Українську? — він нахмурився. — Я її взагалі не знаю.

— А тоді як ми… — почала я, але обірвала себе.

Хлопець розсміявся, відклав книжку й уважно подивився на мене. А от я взагалі не розуміла, що зараз відбувається. Хіба я сказала щось смішне? Та ніби ні. Але той вважав інакше.

— Ти справді нічого не розумієш? — запитав він.

— А що я маю зрозуміти? – запитала я.