Глава 4

Вже післязавтра я мала поїхати на навчання в Евору, а значить потрібно зібрати речі. Я уявлення не мала, що для цього потрібно, проте дядько обіцяв мені допомогти. Тітка ж досі не повернулась від батьків, адже її мати погано себе почувати. Та їй ми сказали, що мене прийняли в якусь приватну круту школу на Заході України. Що ж, вона за мене пораділа. Правда в своїй манері, але хоча б це було щиро. Можливо вона навіть буде сумувати за мною.

Я ж поки зібрала свої речі у невелику валізу, в яку на диво багато що вміщалось. Дядько каже, що вона зачарована. Прямо як у Герміони в останньому фільмі. Що ж, такі чари мені подобаються. Можливо я зможу їм навіть навчитись.

Лишилось спакувати тільки кілька дрібничок. А ще фотографію моїх батьків. Я якраз взяла рамку в руку. Стільки років я вірила, що вони справді загинули в автокатастрофі. А виявляється я зовсім не знаю нічого про свою родину. Їх вбили відьми, адже вони чимось їм заважали. Що ж, саме цю таємницю я і хотіла би розкрити. І в мене буде така можливість.

Я вкотре роздивлялась їх. Мама така красива. І хоча в мене є якісь риси, та я майже на неї не схожа. А от від батька в мене нічого немає. Я навіть не знаю яким він був. Дядько не був близьким з ним. Цей Макс ніби був знайомим з ними. Можливо він мені розкаже більше?

- Міє, ти готова? – запитав дядько.

- Куди? – не зрозуміла я. – В школу мені їхати лише післязавтра.

- Так, проте нам потрібно багато що зробити перед цим, - посміхнувся він. – Це звичайно не підготовка як в тому твоєму Гаррі Поттері. Проте тобі сподобається.

- Дай мені п'ятнадцять хвилин, і зможемо виїжджати, - врешті відповіла я.

Я поставила фотографію на місце. Я би хотіла пам’ятати більше про своїх батьків. Та вони померли, коли я була маленька. А з часом майже все стерлось зі спогадів. Лише мамина посмішка та її теплі руки. Вона дуже чекала на мою появу. А чи хотів цього тато? Чому я не можу пригадати його?

Що ж, я ще матиму час аби з усім цим розібратись. А зараз я швиденько перевдягнулась в джинси та сорочку, а ще обрала зручні кеди. Хто знає куди нам доведеться йти. Волосся я заплела в звичайних хвіст, а ще взяла з собою рюкзак. В дзеркалі була звичайна я. Але насправді я відьма. До цього не так просто й звикнути.

Ми з дядьком кудись їхали машиною вже цілих десять хвилин, і я уявлення не мала куди саме ми прямували. Та ось нарешті зупинились біля якогось непримітного будиночку. Він був двоповерховий і здавався покинутим. А ще й знаходився у якомусь закутку на околиці міста.

- Де ми? – не зрозуміла я.

- Скажімо так, це найкращий магазин для відьом, - посміхнувся дядько. – Тут ми знайдемо усе, що тобі потрібно. Головне нічого не чіпай, бо деякі речі можуть бути доволі небезпечними.

Що ж, мені вже не подобається це місце. Хотілось якомога швидше втекти додому, адже ця будівля не виглядала безпечно. Проте коли ми увійшли в середину, то я була неабияк здивована. В середині доволі темно, та все освітлювалась невеликими ліхтарями, що ніби літали в повітрі. Магазин був дуже великим, і навколо були цілі стоси книжок, багато шафок з різними предметами, які я навіть не могла би ідентифікувати.

А ще в магазині немало людей. Вони всі були в звичайному одязі, проте легко було зрозуміти, що вони вміють чаклувати. Десь в повітрі зависали маленькі вогники, а коріння проростало прямо з підлоги. Але ж цей магазин знаходиться в Україні. Чи як це взагалі працює?

- Щось не так? – запитав дядько, помітивши мій здивований погляд.

- Ти сказав, що в Україні немає відьом, - тихо сказала я. – Тоді звідки ці всі люди? Чи ми перенеслись в інше місце?

- Ні, ми досі в Україні, - посміхнувся він. – Але це колись була саме відьомська країна. Наприклад Головна Рада досі засідає у нас в Карпатах. Тому інколи відьми все ж зустрічаються тут, але жоден з них не українець.

- Крім нас, - тихо сказала я.

- Так, лише ми досі зберегли магію, - погодився дядько. – Ходімо, нам трохи далі.

Ми пройшли повз усіх людей, які здивовано поглядали на мене. Ще би, юна відьма в Україні. Напевно для них це щось нове. Ну прямо як в Гаррі Поттері. Тільки там він був хлопчиком, що вижив. А я одна з останніх відьом в нашій країні.

Ми пройшли в іншу кімнату, де вже нікого не було, крім старого чоловіка за прилавком. Він мав сиве волосся та невелику бороду. А от його теплі карі очі світились енергією. Він уважно роздивлявся мене, ніби я була привидом.

- Невже я бачу доньку Клари? – посміхнувся він. – Старий Бені програм мені величеньку суму. Я ставив на те, що в тебе проявиться магічний дар.

- Що? – не зрозуміла я.

- Еміліє, це Уоліс. Не звертай уваги, він ірландець, в них сперечатись в крові, - пояснив дядько.

- А шпарите по нашому як на рідному, - не втрималась я.

- Дитинко, я сорок років в Україні. Не вивчити мову було би просто не розумно, - чоловік розсміявся. – І давно в тебе дар проявився?

- Не дуже, - знизала плечима я. – Коли мене ледь не прибила вогняна куля.

- Вогняна? – здивувався Уоліс.

- Що тут такого? Чого всі дивляться так, ніби я когось тою кулею добряче приклала, - не втрималась я.