Глава 4

Вже післязавтра я мала поїхати на навчання в Евору, а значить потрібно було збирати речі. Усвідомлення цього підкрадалося поступово: ще вчора здавалося, що все це якісь далекі плани, абстрактні розмови, а сьогодні — це вже майже реальність, від якої не втекти. Я стояла посеред кімнати, озиралася на знайомі стіни, книжки на полиці, штори, що завжди пахли сонцем, і відчувала, ніби ось-ось втрачу частину себе.

Я жила тут усе своє життя, і кожна дрібниця була частиною мого світу: надщерблена чашка на столі, старі малюнки на стіні, навіть тріснута рама вікна. Здавалося, що разом із від’їздом доведеться відмовитися від усього цього затишку. Але водночас я розуміла: попереду — щось більше, щось, до чого я ще не готова, але муситиму стати.

Я не мала жодного уявлення, що саме варто брати із собою. Чи будуть там потрібні звичайні речі? Чи, можливо, все замінить магія? Чи носитимуть учні уніформу, чи ходитимуть у джинсах і светрах? Усі ці дрібниці раптом стали такими важливими. Я відкривала шафу, діставала футболки, потім відкладала їх назад, ніби вони вже були частиною минулого життя.

Дядько обіцяв допомогти з підготовкою. Він, здається, бачив моє збентеження і не квапив — лише час від часу нагадував, що ми маємо встигнути до від’їзду. Тітка ж досі не повернулась від батьків: її мати погано почувалася, і вона вирішила доглядати за нею. Ми сказали їй, що мене прийняли до якоїсь приватної школи на Заході України. Вона пораділа за мене — хоч і у своїй манері, що завжди поєднувала скепсис і холодну стриманість. Але я відчувала: у тій реакції була щирість. Можливо, вона справді буде сумувати за мною, але ніколи цього не визнає.

Я поклала речі у невелику валізу. На диво, вона вміщувала чимало предметів. Дядько казав, що вона зачарована — прямо як у Герміони з того останнього фільму про Гаррі Поттера. Мене це вражало. Магія, яка не показна, а практична, — ось така мені подобалася. Не лише кулі вогню, не лише блискавки та закляття, а речі, які роблять життя простішим. Можливо, я теж колись навчусь створювати такі чари.

Лишилося спакувати кілька дрібниць і фотографію моїх батьків. Я взяла рамку в руки і затрималася на ній поглядом. Скільки років я вірила, що вони загинули в автокатастрофі. І скільки ночей плакала, не розуміючи, чому саме мої батьки, чому саме моя родина. Тепер я знала: все було інакше. Їх убили відьми. Вони стояли комусь на заваді, і хтось вирішив позбутися їх. Ця таємниця горіла в мені вогнем. Я мала дізнатися правду. І тепер у мене був шанс.

Я вдивлялася в обличчя на фотографії. Мама була неймовірно красива: світлі очі, м’яка усмішка, довге волосся. Від неї мені дісталося кілька рис, але загалом я була не дуже схожа. А від батька, здається, взагалі нічого. Я навіть не пам’ятала його добре — ні голосу, ні усмішки. Лише нечіткі тіні у пам’яті. Дядько не був з ним близьким, а от цей Макс… можливо, він знав більше.

— Міє, ти готова? — покликав дядько з коридору. – Час їхати.

— Куди? — здивувалася я. — До школи мені їхати лише післязавтра.

— Так, проте нам потрібно підготуватися, — посміхнувся він своїм загадковим усміхом. — Це не як у твоєму Гаррі Поттері, але повір: тобі сподобається.

— Дай мені п’ятнадцять хвилин, — відповіла я.

Я поставила фотографію на місце. Хотілося знати більше про батьків, але їх уже не було. Лише мамина усмішка й теплі руки залишилися в моїй пам’яті. Вона чекала на мою появу. А чи чекав цього батько? Чому я не можу пригадати його обличчя чи голос? Це питання пекло мене зсередини, але відповідь ще була попереду.

Я швидко перевдяглася у джинси й сорочку, обула зручні кеди. Волосся зібрала у звичайний хвіст. У дзеркалі на мене дивилася звичайна дівчина — але всередині вже жила відьма. І до цього ще треба було звикнути.

Ми їхали машиною близько десяти хвилин. Дядько крутив кермо впевнено, але мовчав. Лише раз кинув на мене погляд, ніби намагаючись вгадати, що я відчуваю. Я не мала жодного уявлення, куди саме прямуємо. Нарешті зупинилися біля непримітного двоповерхового будинку на околиці міста. Він здавався покинутим, і в його тінях відчувалася тривога.

— Де ми? — спитала я.

— Скажімо так, це найкращий магазин для відьом, — пояснив дядько. — Тут знайдемо все, що тобі потрібно. Головне — нічого не чіпай. Деякі речі небезпечні.

Мені вже не подобалося це місце. Хотілося втекти, але цікавість пересилила. Ми відчинили двері — і все змінилося. Усередині було світло. Ліхтарі літали в повітрі, немов маленькі сонця. Простір здавався більшим, ніж зовні: високі полиці, шафки, стоси книжок, банки з дивними порошками. Повітря гуділо від магії. Маленькі вогники зависали над головою, коріння проростало з підлоги, а невидимі шепоти ледь чулися у вухах.

— Ти казав, що в Україні немає відьом, — пошепки сказала я. — Тоді звідки всі ці люди?

— Ми все ще в Україні, — відповів він. — Колись це була відьомська країна. Головна Рада досі засідає в Карпатах. Але місцевих відьом давно не залишилося. Хіба що ми.

Я відчула на собі здивовані погляди. Юна відьма в Україні — справжня рідкість. У мене пересохло в роті. У дальньому кінці залу стояв старий чоловік за прилавком. Сиве волосся, коротка борода, карі очі, що світилися незвичайним світлом. Він дивився на мене так уважно, що мені здалося — бачить мене наскрізь.

— Невже бачу доньку Клари? — посміхнувся він. — Старий Бені робив велику ставку, що у тебе проявиться магічний дар.

— Що? — вирвалося в мене.

— Це Уоліс, — пояснив дядько. — Ірландець, сперечатися у них у крові.

— А шпарите по-нашому, як рідний, — не втрималася я.

— Дитинко, я сорок років в Україні. Не вивчити мову було б нерозумно, — розсміявся він. — І давно у тебе проявився дар?

— Коли мене ледь не прибила вогняна куля, — буркнула я.

— Вогняна? — здивувався Уоліс.

— А що такого? — обурилася я. — Усі дивляться так, ніби я вже когось підпалила.

Вони переглянулися. І я зрозуміла: тут щось більше. Проте навряд чи хтось мені стане пояснювати. Це ж кліше. Але мене ще могли здивувати, бо чоловік вирішив продовжити.