Глава 2

Я не знала як реагувати на те, що щойно сталося переді мною. Невже це все було насправді? Чи зараз в мене якась галюцинація? Але чоловік був абсолютно спокійний. Коли я роздивилась його ближче, то стало зрозуміло, що він старший, ніж мені здалося спочатку. І ще ця ніби вікова мудрість у його очах. Але головне – він мав відповіді на мої питання. Він мій доказ, що я не божевільна. Сонечки волохаті, у що ж я втрапила.

- Добре, давайте поговоримо, - спокійно сказала я. – Але вам не здається, що це не дуже доречно робити в кабінеті директора, де нас може почути чи не кожна людина?

- Так, мушу визнати, що це цілком логічно, - додав чоловік. – Ходімо до твого дядька, впевнений Макар матиме, що доповнити.

- Що? – не зрозуміла я. – Мій дядько?

Але чоловік більше нічого не сказав. Макс лише спокійно вийшов з кабінету, очікуючи, що я слідуватиму за ним. Швидко взявши свою сумку, я вийшла з кабінету. Сподіваюсь, що я не матиму проблем, що ось так втекла зі школи. Господи, я щойно пересвідчилась, що магія існує, а мене досі хвилює така проблема. Від цього хотілося сміятися, проте це більше було схоже на істерику.

Ми в абсолютній тиші прямували додому. Чи варто дивуватися, що він знає дорогу? Ні, напевно не варто. Таке відчуття, ніби цей Макс досить добре знає мене. І це починає вже трохи напружувати. Сподіваюсь, що дядько буде вдома, адже мені хотілося отримати відповіді. До того ж тітка з Тимуром поїхали до її батьків на кілька днів. Зможемо спокійно поговорити.

Квартира зовсім не змінилась, проте таке відчуття, ніби я потрапила кудись у інший вимір. Тут все таке звичне та нормальне, але ж я щойно бачила те, що зовсім не здається реальним. І як після цього сприймати цей світ?

- Інно, ти щось забула? – почула я голос дядька, що якраз виходив з кухні. – Міє, ти так рано повернулась зі школи…

Проте він не встиг нічого сказати, адже його погляд впав на Макса. В його погляді проскочило здивування. Проте це не було так, ніби «що цей незнайомець робить в моєму домі». Вони були знайомі, і досить добре. Якусь мить всі стояли в абсолютній тиші, чоловіки лише сверлили одне одного поглядом.

- Макс, давно не бачились, - сказав дядько. – Думаю, на нас чекає довга розмова. Ну що ж, рано чи пізно це мало статися. Проходьте у вітальню.

А я ж і далі нічого не розуміла, та дядька все ж послухалась. Ніби в якомусь фільмі про супергероїв. І ось ось я дізнаюсь те, що переверне усе моє життя догори дригом. Хоча насправді так і було. Саме тому ніхто так і не починав розмову.

- І? – запитала я. – Ми сюди прийшли посидіти в тиші? Чи може ви все нарешті пояснити?

- Все не так просто, Еміліє, - спокійно відповів дядько. – Я не так собі уявляв цю розмову. Та й сподівався, що вона не відбудеться.

- Макар, досить, - перервав його Макс. – В дівчини дуже сильна магія. Це й не дивно, при таких то батьках. І тепер вона має вирушити в Евору. Її вже зараховано.

- Стоп, що? – мало не розсміялась я. – Яка магія, яка Евора?

Але ніхто не збирався казати, що це все жарт. Чоловіки абсолютно серйозно дивились на мене. І хоча я і бачила ту кульку з вогню, та до останнього сумніваюсь, що це був не сон. Проте все було настільки реально. Та і я побачила магію від Макса. А дядько так спокійно ставить до всього. Невже він все знав? Так, зараз не час для істерик, я маю отримати відповіді.

- Я хочу знати все, - врешті сказала я.

- Добре, давай я почну, хоча і не знаю з чого, - дядько важко видихнув. – Ми не звичайна родина. Я та твоя мама походили з останніх чарівників в Україні. Колись тут жили найсильніші відьми, проте зараз все змінилось. Ми з тобою єдині, хто залишився.

- Ми? – перепитала я.

Дядько Макар ж лише посміхнувся, а тоді клацнув пальцями, і біля нього виникло маленьке торнадо. Воно не виглядало таким аж загрозливим. Здається в нього навіть почали світитися очі, коли він використав магію. Значить стільки років він приховував цю таємницю від усієї родини. Чи ні?

- А тітка… - почала я.

- Ні, вона звичайна людина, - відповів дядько. – Чарівники вже тисячі років живуть тут. Твої батьки, вони сподівались, що ти не будеш пов’язана із цим світом.

- Вони обидва мали магію? – тихо запитала я.

- Так, - дядько навіть посміхнувся, і чомусь поглянув на Макса. – Твоя мама була дуже сильною. Вона наклала на тебе чари, що мали би стримувати твою силу.

- Проте ти виявилась занадто здібною, - з якимось захопленням промовив Макс. – Евора – це магічна школа в Карпатах. Там тебе навчать володіти своїм даром та визначать його можливості. Навчальний рік починається вже за тиждень, - продовжував чоловік. – Та я не збираюсь тебе змушувати. Бачу, що це для тебе все занадто шокуюче. Я повернусь завтра ввечері, в тебе буде час все обдумати. І я дам відповідь на всі твої питання, - він потиснув руку дядькові. – Гарного дня, Макаре. Рад був зустрітися.

А я ж могла лише кивнути. В мене були тисячі питань в голові, але я так і не знала, що мені робити далі. Я ж навряд чи зможу заблокувати свій дар. Але це явно небезпечний світ. Магія ж буває не лише доброю. Дядько повернувся та сів навпроти мене. Я ж не знала навіть з чого почати.

- Міє, я розумію, що для тебе це все важко, - сказав він. – Та я відповім на будь-яке питання. Ти маєш знати правду.