Глава 2

Я не знала, як реагувати на те, що щойно сталося переді мною. Невже це все було насправді? Чи зараз у мене якась галюцинація? Але чоловік був абсолютно спокійний. Його обличчя випромінювало врівноваженість, яка одразу навіяла відчуття, що він знає набагато більше, ніж я. Коли я роздивилась його ближче, стало зрозуміло, що він старший, ніж мені спочатку здалося. І ще ця ніби вікова мудрість у його очах… він ніби бачив світ не одним оком, а всім серцем. Але головне — він мав відповіді на мої питання. Він був моїм доказом, що я не божевільна. Сонечки волохаті, у що ж я втрапила.

— Добре, давайте поговоримо, — спокійно сказала я. — Але вам не здається, що це не дуже доречно робити в кабінеті директора, де нас може почути чи не кожна людина?

— Так, мушу визнати, що це цілком логічно, — додав чоловік. — Ходімо до твого дядька, впевнений, Макар матиме, що доповнити.

— Що? — не зрозуміла я. — Мій дядько?

Але чоловік більше нічого не сказав. Макс лише спокійно вийшов з кабінету, очікуючи, що я слідуватиму за ним. Швидко взявши свою сумку, я вийшла з кабінету. Сподіваюся, що я не матиму проблем за те, що ось так втекла зі школи. Господи, я щойно пересвідчилася, що магія існує, а мене досі хвилює така проблема. Від цього хотілося сміятися, проте сміх більше нагадував істерику, адже всередині мене кипіли суперечливі емоції: здивування, страх і неймовірне хвилювання.

Ми йшли мовчки. Кожен крок лунав у моїй голові гучніше, ніж у реальності. Я прислуховувалася до того, як він йшов поруч, наче його кроки підкреслювали важливість того, що мало трапитися. Чи варто дивуватися, що він знає дорогу? Ні, мабуть, ні. Таке відчуття, ніби цей Макс знає мене більше, ніж я сама. І це починає трохи напружувати. Я намагалася зосередитися на хмарках, на вітрі, на будинках, які промайнули повз — будь-чому, що могло б заспокоїти.

— Чому… чому тепер все так швидко? — тихо промовила я, ледве чутно.

Він мовчки глянув на мене, і я відчула, що це не заперечення, а мовчазне запрошення до спостереження. Чим більше я дивилася на нього, тим більше розуміла, що переді мною не просто чоловік, а людина, яка розуміє світ зовсім інакше. Сподіваюся, що дядько буде вдома, адже мені хотілося отримати відповіді. До того ж тітка з Тимуром поїхали на кілька днів до її батьків. Це давало шанс спокійно поговорити, не відволікаючись на повсякденні дрібниці.

Квартира зовсім не змінилася, проте відчуття було дивним, ніби я потрапила в інший вимір. Тут все таке звичне та нормальне, але я щойно бачила те, що зовсім не здається реальним. І як після цього сприймати цей світ? Чи можна буде колись повертатися до звичайного життя, коли всередині тебе прокидається магія?

— Інно, ти щось забула? — почула я голос дядька, що виходив з кухні. — Міє, ти так рано повернулась зі школи…

Проте він не встиг нічого сказати, адже його погляд упав на Макса. В його очах промайнуло здивування. Але це не було «що цей незнайомець робить у моєму домі». Вони були знайомі, і досить добре. Мить абсолютної тиші, поки чоловіки свердлили одне одного поглядом, здавалася нескінченною. Серце у мене калатало, а думки шукали хоч якийсь логічний вихід із ситуації. Я намагалася тримати спокій, але руки тремтіли, а живіт ніби звівся вузлом.

— Макс, давно не бачились, — сказав дядько. — Думаю, на нас чекає довга розмова. Ну що ж, рано чи пізно це мало статися. Проходьте у вітальню.

Я й далі не розуміла, що відбувається, та все ж послухалася дядька. Ніби в якомусь фільмі про супергероїв. І от зараз я дізнаюсь те, що переверне моє життя догори дригом. Хоча насправді все відбувається саме так, і ніхто не починає розмову відразу.

Я сіла на диван, відчуваючи, як серце б’ється так швидко, що здається, воно ось-ось вискочить із грудей. Руки мокрі від поту, і я намагалася їх сховати під коліна. Макс сів навпроти, а дядько — поруч на кріслі. Атмосфера була напруженою, але водночас відчувалася якась незбагненна зв’язка між ними двома, ніби вони давно чекають цієї зустрічі.

— І? — запитала я. — Ми сюди прийшли посидіти в тиші? Чи може ви все ж нарешті поясните?

— Все не так просто, Еміліє, — спокійно відповів дядько. — Я не так собі уявляв цю розмову. Та й сподівався, що вона не відбудеться.

— Макар, досить, — перервав його Макс. — В дівчини дуже сильна магія. Це й не дивно, при таких-то батьках. І тепер вона має вирушити в Евору. Її вже зараховано.

— Стоп, що? — мало не розсміялась я. — Яка магія, яка Евора?

Але ніхто не збирався жартувати. Чоловіки абсолютно серйозно дивились на мене. І хоча я й бачила ту кулю з вогню, я досі сумнівалась, що це було не сном. Проте все було настільки реально. Побачене від Макса лише підтвердило це. Дядько ж спокійно ставився до всього. Невже він усе знав? Так, зараз не час для істерик, я мала отримати відповіді.

— Я хочу знати все, — нарешті сказала я.

— Добре, давай я почну, хоча і не знаю з чого, — дядько важко видихнув. — Ми не звичайна родина. Я та твоя мама походили з останніх чарівників в Україні. Колись тут жили найсильніші відьми, проте зараз все змінилось. Ми з тобою єдині, хто залишився.

— Ми? — перепитала я.

Дядько лише посміхнувся, а потім клацнув пальцями. Біля нього виникло маленьке торнадо. Воно не виглядало загрозливо, а більше як гра світла та повітря. Здається, його очі навіть почали світитися, коли він використав магію. Значить, стільки років він приховував цю таємницю від усіх. Чи ні?

— А тітка… — почала я.

— Ні, вона звичайна людина, — відповів дядько. — Чарівники вже тисячі років живуть тут. Твої батьки сподівались, що ти не будеш пов’язана із цим світом.

— Вони обидва мали магію? — тихо запитала я.

— Так, — дядько посміхнувся і поглянув на Макса. — Твоя мама була дуже сильною. Вона наклала на тебе чари, що мали би стримувати твою силу.

— Проте ти виявилась занадто здібною, — з захопленням промовив Макс. — Евора — це магічна Академія в Карпатах. Там тебе навчать володіти своїм даром та визначать його можливості. Навчальний рік починається вже за тиждень. Та я не збираюсь тебе змушувати. Бачу, що це для тебе все занадто шокуюче. Я повернусь завтра ввечері, у тебе буде час усе обдумати. І я дам відповідь на всі твої питання, — він потиснув руку дядькові. — Гарного дня, Макаре. Рад був зустрітися.