Глава 1

З чого має починатися ідеальний ранок? Бабуся казала, що з кави було б чудово. Але ж тут зовсім інакша ситуація. Ні, ну це точно якийсь прикол. Таке могло відбутися в якому черговому фільмі про Гаррі Поттера, де хлопчик відкриває для себе світ магії. Але ж ми живемо в реальному світі, тому я би в таке точно не повірила, якби не побачила на власні очі. А прямо переді мною, по середині кімнати, виникла яскрава вогняна куля. Секунду тому її не було, а вже зараз вона майорить прямо перед моїми очима. І я навіть не знала, як на це реагувати.

- Сонечки волохаті, - прошепотіла я. – Ні, ну я всяке бачила. Але щоб таке…

Але відповіді не було, і хоч на тому дякую. Значить я не остаточно поїхала розумом. До лікаря мені ще рано. А може це просто галюцинації. Може варто доторкнутися до цієї штуки? Але раптом обпечуся? А як це приховати від тітки? І саме в цей момент в двері кімнати почали стукати.

- Міє, я чула шум. Через це прокинувся Тимур, - почула я злий голос тітки. – Ти що там робиш? Потрібно було спати. Ану відкрий, негайно.

І як зараз прибрати цю штуку? Вона ж побачить, що тут щось не так і виникнуть питання. Я з тіткою живу з п’яти років, адже мої батьки померли. Прямо як в історії Гаррі Поттера, однак тут зараз не казка.

Хоча з мене не зробили безкоштовну прислужницю, як у відомій історії, але ставилися не так, як до рідної. Проте дякую їм, що прийняли мене, навіть дали власну кімнату. Та я навчилась покладатися лише на себе. Я ж швидко підхопилась з ліжка, підбігши до дверей. Я їх швиденько відкрила.

- То я просто впала, - відповіла я.

Тітка ж намагалася заглянути у кімнату, однак вона все ж дала мені повну свободу. Моє життя з ними було не таким вже й поганим. Але зараз я маю зробити все, аби тітка не побачила того, що тут відбувається. Я сама не знаю, що це таке, а як їм вже пояснити, так тим паче.

- Добре, але наступного разу будь обережною, - врешті сказала вона. – Ще не вистачало, аби ти перебудила весь будинок з самого ранку.

- Вибач, більше не повториться, - я видихнула.

Ще якийсь час я прислуховувалась до її кроків, які віддалялися. Коли я почула легенький стук дверей, то остаточно розслабилася. Але ж ця вогняна куля досі літала тут. Вона ніби бавилася зі мною, остаточно зводячи з розуму. Я підійшла ближче та обережно доторкнулася. Вогонь мене зовсім не обпікав, що мене неабияк здивувало.

- Що ж ти за спецефект такий? – фиркнула я. – Цікаво, а води боїшся?

Я взяла стакан з водою та вилила на нього, однак я почула лише шипіння і нічого більше, а кулька досі нікуди не зникала. Так, по ідеї це якось зробила я. Невже ми зараз в фільмі про мутантів і я маю якусь супер здібність. Ні, я просто божеволію. Треба рятувати свій розум.

Я сіла за комп’ютер, нервово розсміявшись. І що мені робити? Навряд чи гугл знає відповідь на «Як змусити вогняну кулю зникнути з кімнати, доки тітка не повернулась». Від нервів я розсміялась. Можливо це просто мій сон, однак ні. Я справді зараз сиджу у кімнаті да дивлюсь на кулю з вогню.

Обережно підійшовши ближче, я протягнула руку до цієї штуки. А вона ніби тягнулась до мене. Однак як тільки я доторкнулась кулі, то та одразу ж зникла. Тобто усе було так просто? Але це все одно не пояснювало звідки це виникло тут. Можливо я досі сплю. Тому я вщипнула себе за руку та ледве стримала писк. Було боляче, а значить я не сплю. Може галюцинації?

Що взагалі тут відбувається? Я впала на ліжко. Тепер точно не засну. Як тут пояснити те, що я щойно бачила справжню магію? Я ж все життя мріяла про це, в одинадцять навіть чекала на лист із Гоґвортсу.

Проте це ж реальне життя. Мені шістнадцять, і я мала би обрати чим займатися в майбутньому, а я досі не знала. Тітка казала, що краще було піти в університет економіки до дядька. Таким чином я завжди знайду роботу. Однак це було зовсім не тим, що мені хотілося. В таких думках я пролежала ще кілька годин, і лише потім глянула на годинник. Вони показували о пів на восьму ранку.

- Сонечки волохаті, я ж запізнююсь, - скрикнула я.

Ранковий епізод зараз здавався чимось схожим на сон. Хоча можливо саме так і було. Точно, це все було не по-справжньому. Саме звичайне пояснення. Саме з такими думками я швидко зібралась. Дядько, тітка та мій двоюрідний брат Тимур, якому було чотири, якраз снідали, коли я пробігала повз.

- Ти би поснідала, - почула я крик дядька Макара.

- Вона запізнюється, не чіпай дівчину, - обурилась тітка. – Пообідає в школі.

І саме в такі моменти я їй була вдячна. Ні, мені не було з ними погано, просто я відчувала, що не рідна їм. Батьків своїх я майже не пам’ятала. Лише теплу посмішку мами, та як тато називав мене його сонечком. Чи сумую я за ними? Так, звичайно. Проте це вже немає ніякого значення. Не можливо повернути тих, хто давно втрачений.

В школу я дісталась досить швидко, адже вона була близько до мого будинку. Проте усі мої вільні хвилини проходили там на самоті. Я мала багато знайомих, проте справжніх друзів так і не змогла завести. Якщо чесно я і не мала особливого бажання йти сюди. Тільки що закінчилися зимові канікули, і ми всі були ще досі під враженням.

День проходив досить буденно, проте вже на другому уроці в мене з’явилось якесь передчуття, що зовсім скоро в моєму житті все зміниться. І саме так і сталося, коли на четвертому мене викликали до директора. Що ж я такого могла зробити? Ніби ніяких провинностей не скоювала. Може просто не піти? Ні, я маю це зробити. Їжачки пухнасті, Мія ти вмієш вплутатися.