Глава 1

З чого має починатися ідеальний ранок? Бабуся казала, що з кави було б чудово. Але ж тут зовсім інша ситуація. Ні, ну це точно якийсь прикол. Таке могло б статися у черговому фільмі про Гаррі Поттера, де хлопчик відкриває для себе світ магії. Але ж ми живемо в реальному світі, тому я би в таке точно не повірила, якби не побачила на власні очі. А прямо переді мною, посеред кімнати, виникла яскрава вогняна куля. Секунду тому її не було, а вже зараз вона майорить прямо перед моїми очима. І я навіть не знала, як на це реагувати.

— Сонечки волохаті, — прошепотіла я. — Ні, ну я всяке бачила. Але щоб таке…

Але відповіді не було, і хоч на тому дякую. Значить, я не остаточно поїхала розумом. До лікаря мені ще рано. А може, це просто галюцинації? Може, варто доторкнутися до цієї штуки? Але раптом обпечуся? А як це приховати від тітки? І саме в цей момент в двері кімнати почали стукати.

— Міє, я чула шум. Через це прокинувся Тимур, — почула я злий голос тітки. — Ти що там робиш? Потрібно було спати. Ану відкрий, негайно.

І як зараз прибрати цю штуку? Вона ж побачить, що тут щось не так, і виникнуть питання. Я з тіткою живу з п’яти років, адже мої батьки померли. Прямо як в історії Гаррі Поттера, однак тут зараз не казка. Хоча з мене не зробили безкоштовну прислужницю, як у відомій історії, але ставилися не так, як до рідної. Проте дякую їм, що прийняли мене, навіть дали власну кімнату. Та я навчилась покладатися лише на себе. Я швидко підхопилась з ліжка, підбігши до дверей, і відкрила їх.

— То я просто впала, — відповіла я.

Тітка намагалася заглянути у кімнату, однак дала мені повну свободу. Моє життя з ними було не таким вже й поганим. Але зараз я маю зробити все, аби тітка не побачила того, що тут відбувається. Я сама не знаю, що це таке, а як їм пояснити — тим паче.

— Добре, але наступного разу будь обережною, — врешті сказала вона. — Ще не вистачало, аби ти перебудила весь будинок з самого ранку.

— Вибач, більше не повториться, — я видихнула.

Ще якийсь час я прислуховувалась до її кроків, які віддалялися. Коли я почула легенький стук дверей, остаточно розслабилася. Але ж ця вогняна куля досі літала тут. Вона ніби бавилася зі мною, остаточно зводячи з розуму. Я підійшла ближче та обережно доторкнулася. Вогонь мене зовсім не обпікав, що мене неабияк здивувало.

— Що ж ти за спецефект такий? — фиркнула я. — Цікаво, а води боїшся?

Я взяла стакан з водою та вилила на нього, однак почула лише шипіння і нічого більше. Кулька досі ні куди не зникала. Невже ми зараз у фільмі про мутантів і я маю якусь суперздібність? Ні, я просто божеволію. Треба рятувати свій розум.

Я сіла за комп’ютер, нервово розсміявшись. Що мені робити? Навряд чи гугл знає відповідь на «Як змусити вогняну кулю зникнути з кімнати, доки тітка не повернулась». Від нервів я сміялась. Можливо, це сон, але ні — я справді сиділа у кімнаті та дивилась на кулю з вогню.

Обережно підійшовши ближче, я протягнула руку до неї. Куля ніби тягнулася до мене. Але як тільки я доторкнулась, вона одразу зникла. Тобто все було так просто? Але це не пояснювало, звідки вона взялася. Можливо, я досі сплю. Тому я вщипнула себе за руку і ледве стримала писк. Було боляче — значить я не сплю. Може, галюцинації?

Що взагалі тут відбувається? Я впала на ліжко. Тепер точно не засну. Як пояснити те, що я щойно бачила справжню магію? Все життя мріяла про це. В одинадцять чекала лист із Гоґвортсу.

Проте це реальне життя. Мені шістнадцять, і я мала би обрати майбутнє, а я досі не знала чого хочу. Тітка радить університет економіки до дядька — стабільність, робота, гроші. Але це не те, що мені хотілося. Я пролежала кілька годин, розмірковуючи, а потім подивилась на годинник: пів на восьму.

— Сонечки волохаті, я ж запізнююся, — скрикнула я.

Ранковий епізод здавався сном. Можливо, так воно і було. Саме звичайне пояснення. З такими думками я швидко зібралась. Дядько, тітка та мій двоюрідний брат Тимур снідали, коли я пробігала повз.

— Ти би поснідала, — почувся крик Макара.

— Вона запізнюється, не чіпай дівчину, — обурилась тітка. — Пообідає в школі.

І саме в такі моменти я відчувала вдячність. Ні, мені не було з ними погано, просто я розуміла, що не рідна їм. Батьків своїх я майже не пам’ятала. Лише теплу посмішку мами та як тато називав мене сонечком. Сумую? Так. Але вже нічого не змінити.

До школи дісталась швидко. Всі мої вільні хвилини там проходили самотньо. Мала багато знайомих, але друзів справжніх не було. Тільки що закінчилися зимові канікули, і ми всі ще були під враженням.

День проходив буденно, проте на другому уроці я відчула передчуття, що скоро все зміниться. І так сталося: на четвертому мене викликали до директора. Що ж я могла зробити? Ніби ніяких провинностей не скоювала. Може просто не йти? Ні, я маю це зробити. Їжачки пухнасті, Мія ти вмієш вплутатися.

Я швидко зібрала речі та попрямувала до кабінету. Школа — одна з найстаріших у Києві, з особливою атмосферою, проте багато дзеркал, що не дуже практично. Проходячи повз чергового, подивилась на себе. Довге світле волосся, яскраво-блакитні очі, симпатичне обличчя. Єдине, що не подобалося — високий зріст. Роки занять спортом дали фігуру, яка виглядала добре, але це все зараз не важливо. Коли наважилась постукати, почувся голос директора. Кабінет виглядав знайомо. Віктор Іванович у чорному костюмі, майже лисий, огрядний.

— Скажу одразу, якщо ви стосовно того, хто поламав шкільного паркан біля клумби, то це не я, — почала я. — І в кабінеті Ольги Максимівни теж не я…

— Емілія, я тебе викликав не для цього. Хоча факти цікаві, — посміхнувся він. — Залишу вас, аби могли поговорити.

Коли директор вийшов, я помітила чоловіка в кутку. Йому років тридцять, темне волосся, чорні очі, суворе обличчя. Від такого хотілося втекти. Окуляри трохи пом’якшували вираз, але це не рятувало.

— Еміліє, вітаю, моє ім’я Макс, — почав він. — Я прийшов аби змінити твоє життя.