Людмила вийшла у сільський двір і примружилася від яскравого липневого сонця.
Учора вона приїхала до Грушового вже ввечері. Поки Ганна Миколаївна показала будинок, пояснила, де що лежить, віддала ключі й кілька разів повторила, що живе на сусідній вулиці й у разі чого можна приходити, Людмила встигла побачити зовсім небагато.
А сьогодні нарешті могла роздивитися все як слід.
Грушове виявилося красивим.
Зелені сади ховали за собою будинки, уздовж парканів росли квіти, а над одним із сусідніх дворів розкинуло гілки величезне дерево. На груші біля будинку, який вона винайняла, вже висіли плоди — ще зелені й тверді.
На вулиці було тихо, але не безлюдно. Повз двір проїхав чоловік на велосипеді. Далі жінка в яскравій хустці поливала квіти біля хвіртки. Десь гавкнув собака, а за кілька секунд йому відповів інший.
Людмила усміхнулася.
Саме цього вона й хотіла.
Тиші.
Спокою.
І бажано — хоча б однієї пристойної ідеї.
Останній пункт поки що не виконувався.
Людмила повернулася до будинку. На кухонному столі лежав ноутбук, поруч — блокнот, у якому за останні два тижні з'явилося рівно три речення.
Перше вона закреслила.
Друге теж.
Третє складалося зі слів:
«Треба нарешті придумати сюжет».
Якщо Аркадій Петрович побачить її творчі здобутки, видавництво «Перо» буде в захваті.
Особливо враховуючи, що за контрактом вона повинна написати третю книгу.
Дві попередні вже знайшли своїх читачів. «Як Яна поїхала на острів Местрій» свого часу стала для Людмили здійсненням мрії. Тоді вона ще працювала в книгарні й одного дня сама продавала покупцям книгу зі своїм ім'ям на обкладинці.
Потім був «Фейріт. Місто загублених мрій».
Другий роман довів, що успіх першого не був випадковістю.
І от тепер усі чекали третього.
Усі, крім самого третього роману.
Він, схоже, взагалі не збирався з'являтися.
— Може, треба було орендувати натхнення разом із хатою? — пробурмотіла Людмила.
Ноутбук передбачувано промовчав.
Ще у квітні її життя виглядало зовсім інакше. Вони з Михайлом були разом п'ять років. Настільки довго, що Людмила вже звикла думати про нього як про частину свого майбутнього.
А потім виявилося, що їхні уявлення про це майбутнє надто різні.
Михайло хотів сім'ю. Людмила теж не була проти сім'ї.
Проблема полягала в іншому.
На його думку, після шлюбу письменництво мало залишитися в минулому.
Спочатку Людмила навіть вирішила, що неправильно його зрозуміла.
Не їздити так часто на презентації?
Менше часу проводити на зустрічах із читачами?
Писати повільніше?
Ні.
Не писати взагалі.
П'ять років стосунків закінчилися у квітні.
Двадцять другого травня Людмилі виповнилося двадцять п'ять. А тепер було п'ятнадцяте липня, і вона сиділа в чужому будинку в селі Грушове та дивилася на порожній документ.
Можливо, це навіть символічно.
Щоправда, від символізму сторінка менш порожньою не ставала.
Людмила закрила ноутбук.
— Ні. Так ми далеко не заїдемо.
Вона взяла телефон, ключі й вийшла з будинку.
Ганна Миколаївна розповідала, де тут магазин. Треба було купити кілька дрібниць, а заодно пройтися селом.
Можливо, свіже повітря зробить те, чого не змогли кава, музика, безсонна ніч і двадцять сім спроб придумати початок нової книги.
За хвірткою Людмила ще раз озирнулася на будинок.
Вона не збиралася залишатися в Грушовому надовго.
Трохи пожити тут. Попрацювати. Знайти сюжет.
І повернутися додому.
План був простий.
Людмила ще не знала, що саме з останнім пунктом у неї виникнуть труднощі.