Епілог: Частина друга

Натан

Втративши блакитнооку дівчину я зрозумів, яким моє життя було нікчемним до зустрічі з нею!

Без почуттів не можна жити й воно потрібно, як повітря, а іноді приходить думка, що хочеш, щоб воно пішло й ніколи більше не поверталось. Той біль, який кохання може заподіяти — нестерпний, але ти нічого не можеш із собою зробити й готовий страждати заради тих, нехай навіть і не хвилин, а секунд блаженства та щастя, що зазнаєш, побачивши або згадавши образ коханої. У такі моменти не відчуваєш нічого абсолютно, ти начебто зливаєшся воєдино із чимось неземним, ніжним, лагідним і неповторно гарним. У такі моменти відчуваєш, що ти вже не просто безсмертна істота, а щось інше, щось непояснене, яке переповнює твоє тіло, твою душу й все тіло, і щоб не трапилося, але всі пережиті тобою страждання коштують цієї миті щастя й млості. Я дякую Богові за те, що він дозволив зазнати це неземне почуття й, ламаючи себе, я шукав Алегро не лише наяву, але й у снах.

«...знову знайди її серед мільярда людей та надприродних істот. Твоє майбутнє залежить лише від тебе!»

Я повторював про себе слова Михаїла, як мантру. Прокидався та засинав із цією думкою. Але вона сховалася від мене. Сховалася від болю, який я спричинив. Вистачило один раз втратити, щоб зрозуміти: не можу нормально жити, дихати й розставання з Алегро стало великим випробуванням.

Почуття для кожного своє й воно настільки різне та щоразу неповторне. Почуття допомагають або навпаки змушують страждати, дарують ні з чим незрівнянне щастя, й часто не можна сказати що це за щастя, від чого, чому й звідки воно взялося!

 Італія. Портофіно

Обколесивши пів світу, добре, що хоча б маю силу відкривати портали, я знайшов її у крихітному рибальському селі на березі мальовничої бухти з прозорою водою. Лялькове та мініатюрне село мало назву Портофіно та знаходилося у регіоні Лігурія, в Італії.

Побачивши її на березі моря, я відразу не наважився підійти і, як сталкер споглядав за нею, схилившись плечем на дерево. Дівчина була одягнута у блакитну, до колін сукню, а з її розпущеним волоссям бавився вітер. Алегро присіла на пісок, а до неї підійшла жінка, наскільки я пам’ятаю, це була Анна, і через кілька хвилин до них підбіг білий лабрадор.

Хоча дівчина й закрилася від мене, але я бачив, що вона щаслива! Сумніви долали мене, але більше був присутній страх, що вона не прийме мене. Тагарі мав рацію, мені не потрібні спогади, щоб кохати блакитнооку, адже моя душа й так тягнулася до неї, вона знала й без будь-яких спогадів, що Алегро — моя істинна пара!

Щодо самих спогадів: вони частково поверталися, коли припинився шепіт в моїй голові. Брагнус, як пригадаю його, гидко стає, мав владу наді мною, але тепер цей нікчема у клітці разом із татусем, а я на землі й моя кохана дівчина на відстані кількох кроків.

— Ну, і довго ти тут будеш стовбичити?

У роздуми увірвався чоловічий голос. Озирнувшись, побачив Віктора, батька Алегро. Чоловік був у шортах, зеленій майці та в... кедах. Склавши руки на грудях, нахмурився. Ніколи б не подумав, що безсмертний воїн Атарі буде виглядати, як земний чоловік. Натягнувши усмішку, схилив голову набік.

— Не очікував тебе побачити... знову! — наблизився ближче. — Алегро стала щасливою без тебе, але, як батько розумію, що її щастя неповноцінне!

Я повернув голову й наші погляди зустрілися. Вона встала та, обтрусивши пісок, повільно йшла в нашу сторону. З її виразу обличчя я не міг зрозуміти, що вона відчуває і які емоції в ній присутні. Затамувавши подих, потер вогкі долоні та мигцем поглянув на Віктора. Чоловік широко усміхнувся та поплескавши по плечу, побажав удачі.

— Не будь з ним суровою! — підійшовши до дівчини, поцілував її в чоло та швидкими кроками віддалився.

Алегро була на відстані витягнутої руки. Вона зробила ще один крок й усміхнулася. Її блакитні очі, очі неба, якими я готовий милуватися вічність, ніби сканували мою душу. Серце швидше забилося у грудях. Голосно видихнув та зробивши крок, подолав між нами відстань.

— У тебе бісики в очах грають, — тихо сказала й схилила голову набік.

Я обіймав її поглядом, кожну частинку тіла й, простягнувши руку, отримав сильний удар у щелепу. Вираз Алегро відразу змінився. Вона була в гніві.

— Натане, якщо ти думаєш, що через пів року об'явився, як ні в чому не бувало, і я тебе прийму, то ти помиляєшся!

— Алегро, — я не втримався та намагався обійняти, але дівчина відштовхнула мене.

— Не смій! — примружила погляд. — Ти навіть уявити не можеш, як мені було боляче і що я відчувала. Я знищувала себе морально й, здається, що вже знищила, і більше в мені немає сил боротися!

Виступили сльози. Вона схилила голову та відступила.

— Алегро, я розумію, що ти не зможеш мене вибачити відразу, але прошу, не відштовхуй, дай надію на майбутнє. Я буду боротися, за нас обох.

Алегро захитала головою. Неочікувано почувши позаду себе ричання, оглянувся. На мене дивився лабрадор з яскраво-блакитними очима. Його шерсть стала дибки й вже він не мав вигляду милого та доброго пса. Я впізнав цю породу: небесний пес!

— Річчі, відійди! — сказала Алегро.