Розділ 20

Натан

— Це я винна, — крізь сон почув слова. — Ти лише хотів мене захистити, а я...

— Ти не винна! — розплющивши очі, сказав.

— На-тане...

Вона потягнулася до мене, але я скинув її руку.

— Я повинен піти! Брагнус чекає мене! — піднявшись з ліжка, сказав.

— Ні, зупинися!

Блакитноока обережно знову поклала свою маленьку долоню на плече. Оглянувся та, поглянувши на її руку, насупився. Душа тягнулася до дівчини, до її світла, а голос у голові нашіптував, що я повинен піти. Я не можу боротися! Він сильніший за мене! Заплющив очі та схилив голову.

— Натане, залишся, прошу тебе.

Її тихий, лагідний, та до болю такий знайомий голос, змусив мене підняти голову й востаннє поглянути в блакитні очі, в яких я побачив ніжність. Дівчина легко обхопила мою шию й, доторкнувшись вустами, поцілувала в щоку, потім спустилася до шиї. Лагідно провела по голому торсу рукою. Тіло відреагувало на її дотики. Не розуміючи, що роблю, повернувся й, зануривши руку у шовковисте волосся дівчини та вдихнувши її медовий запах, відсторонився та поглянув на обличчя, потім погляд спустився на груди. Я хотів запам’ятати кожну частину її тіла. Але навіщо?

Глитнувши, відсторонився та, зіскочивши на підлогу, відкрив портал і, не оглядаючись, швидко зайшов у нього. Босі ноги ступили на холодну землю, і неприємний озноб пройшовся по тілу. Оглянувся. Я стояв посеред сірого лісу, де навіть на деревах вже не було зеленого листя, лише голі стручки тягнулися не вгору, а до землі. Побачивши хатинку, направився туди. З кожним кроком нашіптування в моїй голові ставало сильнішим. Відкривши двері, зайшов усередину.

— Я чекав тебе, Натане, — пролунав хриплий голос й із темряви вийшов він.

Брагнус виглядав як людина: блакитні очі, світла шкіра та чорне коротке волосся. Хоча його тіло й було покрите накидкою, але де-не-де проглядалися різані рани.

— Ти підкорив мою свідомість! — гаркнув.

Брагнус засміявся.

— Я не лише це зробив, — розвів руками, — але й забрав твої спогади! Насправді, Натане, я здивований, що ти зміг вижити, але дуже радий цьому, мій бездушний друже! — хмикнув.

Його останні слова вразили мене. Я лукаво посміхнувся. Значить Брагнус не знав, що Михаїл приховав мою душу, а руна на даний час приховувала її від сина Люцифера та Ліліт. Але, якщо я пам’ятаю архангела та всі події мого життя, то Брагнус лише забрав спогад про дівчину.

Я накинувся на нього з кулаками та, поваливши на підлогу, почав бити його. Він не ухилявся, не відбивався, ніби чекав моїх дій. Зупинився та, вставши на ноги, відійшов від Брагнуса. Відчуваючи лише гнів та нестерпну лють, стиснув кулаки.

— Не стримуй себе, Натане! — голосно засміявся. — Нехай гнів вийде з тебе. Піддайся пітьмі й насолоджуйся нею. Нас чекає велике майбутнє й, забравши твої спогади про дівчину, я зрозумів, що вона єдина, хто стоїть між тобою та темрявою.

— Навіщо вона тобі? — поглянувши з-під лоба, запитав.

Мені стало боляче, коли Брагнус згадав про неї.

— Коли батька скинули з неба й Михаїл відрубав йому крила, він зустрів ту, яка допомогла йому й стала королевою, правителькою пекла. Моя мати Ліліт була першою жінкою Адама, але через непокору була вигнаною з Раю. Доки батько чахне у клітці, матір допомогла вибратися на землю, а тут мені потрібна своя королева.

— Ти не посмієш! — неочікувано навіть для самого себе, закричав.

Коли Брагнус стиснув кулак, я почав задихатися та впав на коліна.

— Алегро сама прийде до мене, — люто сказав. — А знаєш чому, Натане? — він розвів руки, і я почав нормально дихати. — Вона прийде за тобою, а потрапить у мої руки. Прекрасна, блакитноока нефілім, сильна та могутня, стане моєю.

Тепер настала моя черга сміятися.

— Ти впевнений, що вона прийде за мною? Що вона підкориться тобі?

— Алегро закохана в тебе, але ти цього не пам’ятаєш, — прошепотів. — Нікчемні брати мого батька вбили легіон Астарота, жерців та найвищого демона. Меч Михаїла поранив мене, тому я потребую магії, щоб відновити свої сили, а ти мені допоможеш у цьому.

Як би я не хотів боротися та противитися наказу, але, піднявшись на ноги, покірно кивнув.

— Я знаю, де можна отримати магію! — посміхнувся.

— Мені подобається ось такий Натан, — поплескав по плечу. — Хоча й демонів немає, які б прикрили наші спини, але є злі духи, які колись підкорялися батькові, а тепер будуть мені. Станеш моїм провідником на землі й покажеш усі грані земного життя.

Брагнус отримав бажане, але частково. Щоб відвернути його увагу від думок про дівчину, я показав йому нічне життя великого міста Нью-Йорк.

Брагнус заволодівав людською похіттю й живився енергією. Я став спостерігачем його тусовок у нічних клубах та шабашах, вбивства відьом, щоб отримати більше магії, спокушання людей, які потім ставали його прислужниками. Але з кожним проведеним днем поряд з Брагнусом, руна спричиняла більшого болю й інколи наставало відчуття, ніби душа згорала.