Розділ 18

Натан / Брагнус

— Військо готове! — схиливши голову, сказав Астарот. — Ми вже можемо спробувати звільнити Люцифера з клітки...

— Можемо, але не будемо! — озирнувшись, різко сказав. — У мене інші плани. Батько почекає!

— Але Брагнусе...

— Астароте! — гаркнув. — Що тобі не зрозуміло з моєї відповіді? — схилив голову набік та пильно поглянув на вищого демона. — Шукай інших відьом, скоріть їх, піддайте мукам та тортурам, але мені потрібна вся магія цього клятого світу, щоб дістати з пекла моє тіло та вивільнити легіони демонів! Хоча й архангели, підлі батькові брати та маяки запечатали прохід у безодню, але лазівку все одно можна знайти! Порушимо баланс магії та влаштуємо пекло на землі! — гучно засміявся. — А тепер зникни, Астароте!

— Натане, тобі подобається мій план? Адже я знаю, що ти все чуєш!

— План маленького хлопчика, який був обділений батьківською турботою та гнив у пеклі, вийшов на волю й хоче підкорити весь світ! — відповів.

Після моїх слів Брагнус ще більше розізлився.

— Подивимося, як ти заговориш, коли твоя дівчина стане моєю й ріки крові потечуть землею!

***

Доки Брагнус перебував у моєму тілі, був шанс знищити його, але я не міг зрозуміти, чому архангели не поспішали це робити? Я погодився стати оболонкою, щоб виманити синочка Люцифера й він клюнув. Доки його дух, темрява, породжена злобою та гнівом занепалого архангела у мені, я стримував Брагнуса скільки вистачало сил, але цей мерзотник все більш мене дратував, особливо коли говорив про Алегро.

Відчуваючи його бажання заволодіти дівчиною, я вже пожалкував, що погодився на цей план, але доводилося терпіти не лише заради Алегро та нас, але й заради всього людства, адже лише я знав, що дійсно планував зробити Брагнус!

«Coelum cadunt et in terra erit iterum recidiva bestia» — постійно нашіптував ці слова Брагнус.*

 Алегро

Знайшовши затишне місце біля озера, яке знаходилося поблизу шосе, присіла на пісок. Уздовж берегів озерця був меморіальний парк та встановлені таблички, що розповідали, мабуть, про історію міста. Також були альтанки для відпочинку, а в озері плавали гуси. Я принишкла, втихомирила свої емоції та, поглядаючи на людей, чомусь стало сумно, адже простого життя у мене ніколи не було й не відомо, чи взагалі буде!

Я була ображеною на весь світ, на батька, що він навіть не намагався зрозуміти, на Рафаїла, який так невчасно покинув мене, і навіть на Натана, який забрав моє серце та душу разом із собою у безодню. Хотілося закричати на всю горлянку, плакати, притулитися до батька й пожалітися йому, але й цим бажанням не судилося збутися, адже чорнота, пустота в душі, яка останній місяць жевріла в мені, виїдала, знищувала все хороше та світле...

Заплющила очі та, схиливши голову, думала, як надалі бути, адже відчувала, що через нестримний гнів, лють, образу та страх втрачала себе, і перш за все знищувала морально. Не помітила, як хтось наблизився та присів поряд. Повернула голову й побачила перед собою його! Підскочила, як божевільна, з місця та зробила кілька кроків. Мені б варто було втекти, але...

Я слабка, адже не могла відвести погляду від його тіла в чорному костюмі, обличчя, такого рідного та коханого, розкуйовдженого темного волосся, вуст та очей, які в наступну секунду ставали чорними, а потім знову карими.

Між нами зависла пауза й настало таке відчуття, що ніби світ зупинився. По тілу пройшов неприємний озноб, але я продовжувала стояти на місці. Він підійнявся та, посміхаючись, повільно підходив до мене. Наблизився впритул, підняла голову й затамувала подих.

— Алегро, — доторкнувшись до щоки, ніжно сказав, — не бійся, я завжди буду поряд! Ходімо зі мною!

По щоках стікали сльози.

Я піду... піду за тобою. Він подав руку, і я була готова йти за ним, хоч на край світу, але відчувши, як руна почала пульсувати, скривилась й, схиливши голову, відступила.

«Алегро, не йди з ним....». — почула голос Натана у своїй голові.

— Алегро, я чекаю! — наполягав.

Оглянулась і помітила, як люди зупинилися біля озера, ніби не живі, навіть птахи застигли в небі. Торкнувшись долонею руни та повернувши голову до не справжнього Натана, а саме до сина Люцифера Брагнуса, розправила крила та сильно вдарила його. Він упав і, хмикнувши, відразу піднявся на ноги.

— Сильно, але зовсім не боляче. — усміхаючись, сказав хриплим голосом. — Я все одно заберу тебе, Алегро! Ти будеш моєю!

— Тоді зараз відчуєш інший біль! — викрикнула та, застосувавши силу руни, осліпила його.

Закриваючи руками обличчя, він видав пронизливий крик та впав на землю. Серце стискалося від болю, сльози лилися по щоках, але він якимось чином відбивав світло, і я ледве встигала закрити себе крилами. Впала на землю та поряд почула шепіт.

— Coelum cadunt et in terra erit iterum recidiva bestia.

Відкрила крила та подивилася на понівечене обличчя, і хриплий стогін вирвався з горла. Відсахнулася від нього, але піднятися на ноги не змогла, адже страх заполонив кожну клітинку тіла. Зараз наді мною стояло чудовисько у тілі Натана, який сильніший за мене. Він міцно схопив за руку, вишкірився, відкрив портал та закинув у нього. Закрилася крилами й таким чином падіння стало не таким болючим. Піднялася на ноги та, оглядаючись, побачила зелень, високі дерева та.... з горла вирвався крик, адже помітила розп’яті тіла людей.