Натан

Розділ 7

Алегро

Новий день приніс нову звістку. Батько повідомив, що на невизначений час повинен поїхати у справах й, доки його не буде, за мною пригляне Анна. Я стояла в кімнаті батька й спостерігала, як він збирав сумку зі зброєю. У горлі стояв ком, а серце зрадницьки нило та нашіптувало, що я його більше не побачу!

Я важко зітхнула.

Батько перестав складати зброю й, накинувши куртку, підійшов, обійняв і поцілував у маківку.

— Пам’ятай, що я завжди буду з тобою! — легко доторкнувся до кулона. — Я тебе виховав, захищав, тому ти — моя донька. І, щоб не трапилося, завжди пам’ятай про це!

— Чому в мене відчуття, що це наша остання зустріч, і ти зі мною ніби прощаєшся? — сумно сказала та підняла голову.

Батько важко зітхнув та нахмурився. Відійшовши, подав мені свій атарівський клинок.

Я застигла й, дивлячись на сталь, яка виблискувала, глитнула, перевівши погляд на батька.

— Навіщо це?

— Це лише міра безпеки, — тихо сказав і, взявши сумку, поцілував у щоку та вийшов з кімнати, а я так і залишилася стояти, заціпенівши.

На ватних ногах дійшла до вікна, відчинила його та побачила батька та Анну, які стояли біля відкритого порталу.

Перед тим, як увійти в портал, батько повернув голову в мій бік.

Легка усмішка торкнулася його обличчя й він, зробивши крок, зник у білому сяйві.

Після відходу батька, я взяла його клинок та повернулася у свою кімнату.

— Алегро, — зайшла Анна, — тобі варто поснідати.

— Угу, — розглядаючи клинок, буркнула.

Анна присіла поряд та обійняла за плечі.

— Я підготувала мазь, будемо лікувати твоє крило, — ніжно погладила спину.

— Вибач, Анно, що різко говорила з тобою!

— Не хвилюйся! — відвела погляд.

Анна не розповіла, чому стала вигнанницею, а я не захотіла тривожити її спогади та душу.

Зрештою, я не мала ніякого права запитувати про це. Якщо матиме бажання — сама розповість.

Помітивши сум в її очах, я взяла ініціативу й, торкнувшись руки Анни, всміхнулася.

— Ходімо. Поснідаємо, потім полікуємо мої бойові поранення.

Анна кивнула й ми, тримаючись за руки, спустилися на кухню.

Після сніданку, зайшли у вітальню. Я розправила білосніжні крила. Біль пронизав спину, я не витримала та закусила нижню губу до крові.

— Скоро біль пройде. Потерпи, Алегро! — ласкаво сказала Анна.

Я кивнула й, закривши повіки, опустила голову.

— Анно, що ти знаєш про... Натана? — тихо запитала.

Почула, як жінка важко зітхнула.

— Анно? —  повернула голову до неї.

— Нічого не знаю! — занадто різко відповіла й нахмурилася.

Я відвернулася та більше з приводу Натана нічого не запитувала.

Після всіх процедур, Анна обмотала мені спину й запропонувала вийти до озера.

Я погодилася, адже більше й зайнятися тут нічим. Але варто нам було вийти, як побачили, що біля будинку стояли невідомі люди в балахонах та зі зброєю в руках.

Анна схопила мене за руку, ставши попереду.

— Ви хто такі? Навіщо прийшли? — голосно запитала вона.

— Не варто звертатися таким тоном, жінко!

Чоловік вийшов уперед та скинув балахон. Він був високий, молодий, з блакитними очима та татуюваннями Атарі.

— Нам не повідомляли, що ви прийдете, вартові! — не вгамовувалася Анна.

— Як ти дізналася, що вони вартові? — прошепотіла.

— У них татуювання вартових Атарі, — відповіла, а потім стиснувши мою руку, наказала зайти в будинок. Але я не зрушила з місця.

Вартовий наблизився й, схиливши голову на бік, криво посміхнувся.

— Краще добровільно іди з нами, нефіліме!

— Вона нікуди не піде! — викрикнула Анна. — Вартові не мають права приходити без дозволу командира! Хто ваш командир? І, ще раз запитую, навіщо прийшли?

— Значить, без бою не віддаси нефіліма? — хмикнувши та повернувши голову до людей в балахонах, наказав їм атакувати.

Це були не вартові Атарі, а демони-перевертні Леяйрі. Нещодавно ми з батьком зустрілися на перехресті саме з ними.

— Алегро, тікай! — викрикнула Анна та відкрила портал.

Я стрибнула в портал, але тікати нікуди не збиралася.

Опинившись у кімнаті, схопила клинок й, розправивши крила, вистрибнула з вікна та налетіла на демоняку.

Міцно вхопившись за руків'я клинка, одному Леяйрі відрубала руку, іншому встромила в горло.

Я не відчувала болю. Мої рухи були швидкими, а свідомість затьмарювала лють. Я не контролювала себе й, зрештою, застосувавши свою могутність, спопелила демоняк до тла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше