Розділ 3

Алегро

Цілий день лив сильний дощ з грозою й було таке відчуття, що ніби сама погода влаштувала нам бойкот!

Я сиділа на передньому пасажирському місці, схилила голову на бік та важко зітхнула. Знову дорога та нове місто!

Я вже звикла до постійних переїздів, але саме зараз мені було сумно покидати місто Атланта, штату Джорджія.

Хоча я й не мала друзів, і взагалі за свої повні сімнадцять років у мене ніколи їх не було, але саме в Атланті познайомилася з медсестрою Анною, яка працювала в місцевій лікарні. Вона, без зайвих питань та домислів, після нападу гончих, які вистежували мене з татом, допомогла батькові з ранами.

Я, звичайно, ніколи не мала відчуття, що не така, як всі... Адже в мене є батько — єдина рідна та близька людина. Але з Анною мені цікаво було спілкуватися, і я сама шукала привід для зустрічей.

Спочатку тато був проти спілкування з жінкою, втім згодом, мабуть, все ж таки зрозумівши, що мені потрібна й жіноча увага, не став забороняти. І я із задоволенням приходила до неї на роботу.

Але прийшов час, і ми знову в дорозі...

Я сумувала за Анною. Ми навіть не попрощалися з нею, зібрали речі та виїхали...

Я повернула голову й, поглянувши на тата, всміхнулася.

— Алегро, чому так пильно дивишся?

— Завтра у мене день народження, і знову ми проведемо його разом!

Батько зітхнув.

— Вибач, але інакше не може бути! Я знаю, чому ти не хотіла покидати Атланту. Розумію твої почуття, але твоя безпека передусім.

— Тату, не вибачайся! Я просто вперше за стільки років відчула жіночу підтримку. Мені дійсно дуже сумно, що ми навіть не попрощалися з Анною. Вона розумна, турботлива та досить приваблива жінка. Правда? — я щиро усміхнулася.

Тато лише нахмурився й нічого не відповів. Я відвернулася та заплющила очі.

З міста Атланти до міста Ешвілл Північної Кароліни їхати чотири години тридцять хвилин, але з такими погодними умовами ми вже їхали шосту годину.

Під звуки дощу та грози, яка вирувала за вікном автомобіля, я поринула в сновидіння.

Мене зустріла тиша, саме та гнітюча тиша, від якої серце стискається в грудях та давить на мізки.

Я відчувала, як підступала до мене пітьма. Навіть повітря просочене нею.

Відчуття страху загострилося. Зроблю один невірний крок і впаду у безодню…

Світла становилося все менше, а попереду лише одна пітьма.

Вона окутала мене, вона хотіла стати зі мною одним цілим.

Біль...

Страх...

Відчай...

Задихаюсь…

Це кінець!

Відчула сильний поштовх. Я не могла боротися й розплющити очі. Хтось сильно схопив мене за руку та потягнув за собою. Намагалася сконцентруватися на відчуттях. Знову відчула пекучий біль… Хтось ніби роздирав моє тіло та душу на дві частини.

Боялася зробити вдих! Боялася розплющити очі!

— Дихай! — почула голос.

Свіже повітря увірвалося в легені. Почала кашляти та повільно відкрила повіки. Хтось міцно тримав мене на руках й, не давши впасти, поклав на землю.

Від яскравого світла примружила очі. Почула шепіт та повернула голову на звук. Побачила постать з білими крилами, але вона стояла до мене спиною, тому я не могла розгледіти її повністю.

— Прокидайся!

— Прокидайся!

З грудей вирвався хрип.

— Алегро! Прокидайся!

Цей голос був мені знайомий… Я намагалася сконцентруватися на голосі.

Тато!

Я почала кричати, настільки сильно, що земля здригнулася...

Розплющила очі й не могла зрозуміти — де я?

— Алегро! Усе добре, чуєш мене... доню?

Я повернула голову та зосередила погляд на обличчі батька.

— Ти в безпеці!

Кивнула, адже не мала сил сказати щось.

Я заворожено дивилася на світло, яке виринало з долонь. З кожним подихом відчувала тепло та спокій.

Батько взяв мої руки у свої міцні долоні.

— Контролюй свою силу! — хрипло проговорив.

Я сконцентрувалася на своїх відчуттях та заплющила очі.

Почула тихий шепіт, але з кожною хвилиною він ставав більшим та нерозбірливим.

По тілу пройшла судома... Ні, це не просто шепіт. Це крик...

Я розплющила очі й знову почала важко дихати.

— Тату, щось трапилось погане!