Глава 16.2

Я була в паніці, хапаючись за руку Гліба як мале дитя за маму.

У Катманду панував хаос. Напевно, будь-яка людина Заходу, яка вперше приїхала до Непалу, кілька днів перебуватиме у культурному шоці.

Пил, шум, гамір, забиті дороги з лівостороннім рухом, тисячі мотоциклів, що маневрують між машинами, всі гудуть і кричать, об'їжджають корів, що якимось чином спокійно ходять по проїжджій частині з чотирма смугами руху. І на все багатомільйонне місто - один світлофор, та й той не працює. Люди в масках від пилу, собаки з вінками з чорнобривців і крапками на лобі, поліція з автоматами, розмальовані вантажівки з кольоровими стрічками, корови з малюнками на мордах і бубонцями у вухах.

Гліб же був у захваті: його очі сяяли, він усміхався, а з чола зникла звична зморшка. Він виглядав... легким, мабуть. Немов разом скинув весь тягар турбот і відповідальності, що щодня тяжіли над ним. Я не звикла до нього такого, але він мені подобався.

- А ось Пашупутінатх. Тут непальці спалюють своїх покійних, а останки скидають у священну річку Багматі, – чоловік показав рукою на огороджену територію по обидва боки річки. - Може, якщо по дорозі назад буде час, я тобі організую екскурсію.

Я подивилася в каламутну, темно-сіру воду, на кілька стовпів диму - мабуть, там прямо зараз когось спалювали... Господи, це який там запах!? Мій живіт скрутило і я зробила глибокий видих.

Гліб посміхнувся:

- Я теж уперше був шокований. Але обіцяю, ти полюбиш і цю країну, і цих людей, і навіть це галасливе місто-мурашник.

За хвилин сорок таксі зупинилося біля шлагбаума, що перекривав дорогу. Залишаючи машину, я випадково зіткнулася з невисокою місцевою жінкою і подумала, що зараз познайомлюся з усім багатством непальської девіантної лексики, але помилилася: жінка мені посміхнулася і, склавши долоні разом, сказала: "Намасте, ноу проблем". Так, дивовижний народ.

- До готелю пройдемо пішки, - Гліб нарешті розрахувався з таксистом і підійшов до мене. - Це Тамель – туристичний район. Дивись, не загубися.

- Постараюсь, - я знову вхопилася за руку чоловіка, бо людей довкола було, як у метро в годину пік.

Трохи попетлявши вузькими вуличками з торговими лавками, барами і булочними, ми завернули в готель "Артс". Після багатоголосого гулу вулиці тут панувала приголомшлива тиша. Гліб замовив один номер, але з двома ліжками, а потім поцікавився, чи не проти я. Я відповіла, як та місцева жінка "ноу проблем", адже так справді зручніше.

Поки готували кімнату, ми вирішили піти повечеряти. Дорогою до ресторану зазирнули в одну з багатьох лавок із туристичним спорядженням. На стінах тут висіли речі відомих світових брендів, усілякі "норз фейси" та "мармоти", пошиті десь у підпільному гаражі працьовитими непальськими жінками.

Вибирали ми недовго, але потім був процес торгів... Гліб торгувався натхненно, з непідробним ентузіазмом, і я переживала, що ми просто пограбуємо нещасного продавця. Але потім я помітила, що і сам продавець аж ніяк не виглядає нещасним, а навіть навпаки – теж отримує насолоду від процесу. Тоді я підключилася до торгу: спочатку скромно, несміливо, але потім розпалювалася все більше і більше. В результаті ми покинули лавку тільки через пів години, весело сміючись, обвішані покупками, у прикольних шапках із "чистої вовни високогірних яків", які нам дісталися у подарунок. У сенсі шапки нам дісталися, а не яки.

Після цього ми відвідали якогось Джана - приятеля Гліба, що міг вирішити будь-які питання. Від нього нам, як виявилося, знадобились квитки на літак. На завтрашній ранок. У Луклу. У найнебезпечніший аеропорт світу.

- Ноу проблем, - спокійно відповів Джан і заторохтів щось непальською по телефону.

- Ти жартуєш? Ми летимо у Луклу? У ту саму?  - пошепки поцікавилася у Гліба.

- Ага, - кивнув чоловік і посміхнувся. - Невже боїшся?

- Боюся, - не стала кривити душею. Я й звичайні перельоти з побоюванням переношу.

Чомусь я очікувала, що Гліб почне кепкувати, боягузкою назве, але чоловік обійняв мене за плечі і прошепотів:

- Все буде добре. Може тобі ще й сподобається.

Джан тим часом договорив по телефону і повідомив, що квитків поки що немає, але завтра вранці він їх нам роздобуде.

Я вийшла з офісу засмученою: не хотілося втрачати один день, адже часу в обріз. Але Гліб був сповнений оптимізму:

- Ноу проблем. Адже це Непал. Тут все завжди влаштовується якнайкраще.

Так, авжеж. Саме тому в аеропорту Лукли щодня жертовно вбивають півня, щоб не було аварії літаків.

Під час вечері Гліб жодного разу не згадав про майбутні справи, розважаючи мене історіями зі свого бурхливого минулого. Потім ми посиділи у барі з живою музикою. Нам було легко і весело, ніби в нас початок відпустки.

Повернулися до готелю ближче до півночі. Я швидко прийняла душ і, не маючи халата, загорнулася в рушник. Треба сказати, рушник був немаленький, діставав до середини стегна... Але під поглядом чорних чоловічих очей я відчула себе оголеною. Серце відразу прискорило ритм, наливаючи низ живота приємним томлінням. Намагаючись приховати свою реакцію я неспішно підійшла до свого ліжка. І все одно спиною явно відчувала жар  погляду Гліба..

От чорт, і чому я вирішила, що жити разом з чоловіком в одній кімнаті буде зовсім не складно?

На щастя, у мене завібрував телефон, і я, не дивлячись на екран, прийняла виклик. Гліб же зник за дверима ванни.

- Алло, - сказала я, відкашлявшись, і насилу відірвавши погляд від білих дверей ванної кімнати, підійшла до вікна.

- Привіт, Настюха. Це я.

- Макс!? - На мене ніби барель холодної води вилили. Я навіть подивилася на номер – точно, дзвонив мій колишній чоловік.