Глава 15.1 У якій багато розмов

- Емма!? Ти з глузду з'їхав!? Це неможливо! – емоційно вигукнула я і змахнула рукою для більшої переконливості, при цьому ледь не зачепивши обличчя Гліба. Тільки блискавична реакція перевертня допомогла йому уникнути лобового - у буквальному значенні слова - зіткнення з моєю кінцівкою.

Ми вже їхали в таксі, але продовжували й надалі активно розбирати "що ж ми маємо", а також те, про що варто говорити на вечері, а які відомі нам факти "притримати в рукаві".

Коли я зачинилася у ванній і плакала, то раптом почула, як грюкнули вхідні двері. Не вірячи, що це повернувся Гліб, я визирнула до кімнати, але нікого там не виявила. Тільки на ліжку лежав невеликий пакунок на кшталт того, що я отримала перед званою вечерею. У цій посилці теж був одяг: шикарна довга бордова сукня, туфлі та прикраси.

Красиве вбрання миттю підняло мені настрій - адже я звичайна жінка і мені не чужі маленькі дівочі слабкості. Мене навіть не дуже хвилювало, від кого прийшов цей подарунок... Може - від удаваного біобатька... А може - і від брата, який, по ходу, теж мені зовсім не брат.

Я знову скористалася косметичкою Кет і вуаля - не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як я була готова вразити будь-якого ворога наповал. Але більше мене лякала зустріч із друзями...

Андрій був усе ще - чи знову - п'яний. Він старанно ховав очі і, здається, навіть хотів відсунутися від мене якнайдалі, але суворий погляд ватажка його вчасно зупинив. Ну так, від нього я і не чекала іншої реакції, адже знала ворожість хлопця до котячих. А все одно неприємно, зараза.

По обличчю Гліба я знову не змогла нічого прочитати – мабуть, він теж приховує свою антипатію. Все ж таки я ще цінний пішка у його грі проти крадія звіриних іпостасей. Про те, що у вовка були до мене якісь почуття, а тим більше про те, що ці почуття все ще залишилися, я суворо заборонила собі думати.

Тон Гліба був сухий, холодний, діловий. Втім, таким він зберігався недовго. Як тільки ми розпочали обговорення наших позицій, від його холодності не залишилося й сліду.

- Ти нестерпна! - психанув перевертень після того, як ми спробували "конструктивно" вирішити, чи варто заявити про те, що я перевертень, відразу або поки не розкривати карти.

А хоч, ні. Холодність чоловіка здуло ще раніше: коли я перед обговоренням прикрила очі і вдала, що знімаю зі своєї голови невидимий капелюх і надягаю його на голову Гліба.

- Ти в порядку? – нахмурився Гліб.

– Тсс! - шикнула я на нього. - Не заважай.

- Якого дідька ти твориш!? - здивовано-обурено-стурбовано вигукнув перевертень, коли я схожий трюк повторила і зі стажером.

- Фух. Готово. Тепер можемо говорити, - незворушно відповіла я.

- Що це було?

- Я поділилася з вами уявним екранувальним ковпаком з фольги, щоб ніхто не зміг нас підслухати... звідти, - я загадково тицьнула пальцем вгору. – До речі, це моя нова розробка, тестується вперше, – пояснила абсолютно серйозно. Я могла пишатися собою: жоден м'яз обличчя навіть не здригнувся в посмішці.

Повисла мовчанка. Гліб дивився на мене підозріло, не розуміючи, чи то я збожеволіла, чи приколююсь, чи кажу серйозно. Андрій же заливисто заржав і навіть від повноти почуттів вдарив долонею об стіл.

Чесно кажучи, я сама не знала, жарт це був чи ні. Але коли мені принесли посилку з сукнею, ніби знаючи про "поломку" попередньої, я раптом згадала, що після званої вечері збиралася насамперед якось відгородитися від Грані, щоб  "любий тато" не зміг на своєму драконі звідти за мною підглядати. І на думку не спало нічого кращого, як одягнути на себе ковпак з фольги – старий перевірений метод психопатів-параноїків. А що? Спосіб, здається, надійний: адже жодного такого психопата інопланетяни не забрали, правда ж?

Оскільки - на біду чи на щастя - фольги у мене не виявилося, довелося свій стильний капелюшок лише уявити, свідомістю пірнувши за Грань. Глібу ж дістався капелюх мушкетера, а Андрію -  ковпак блазня: образилася я на стажера, ось буде добре поводитися і реанімується в моїх очах - теж, дивись, мушкетерський капелюх отримає.

- Гаразд, хлопці, почнімо. Гліб, які питання ти пропонуєш обговорити?

Гліб ще з хвилину дивився на мене примружено, а потім, мабуть, згадав, що я і спочатку була не надто нормальною (ну або що легка ненормальність - мій нормальний стан), кивнув цим думкам і загнув палець:

- По-перше...

Ну і поїхали: чи варто говорити, що ми в курсі, що Олекса - не мій батько, що я вже бачила Гострозубів і навіть дружу з одним із них, і, звичайно, що я - перевертень, кішка, а не просто Мандрівниця Грані. З усіх питань рішення ухвалили одноголосно, що, втім, не заважало нам обговорювати кожен пункт гаряче та емоційно.