Глава 14. В якій, здається, ніхто не знає про шкоду алкоголю

Лорды, сэры, пэры,

Знайте чувство меры,-

Избегайте пьянства вы как западни;

Ждет нас путь не близкий

И, чем крепче виски,

Тем короче, сэры, будут ваши дни.

Каждый лишний градус

Будет вам не в радость,

Вашему здоровью вреден каждый тост

Простите, не цветет как роза

Печень от цирроза?

Да, и от склероза лишь тупеет мозг.

Пятнадцать человек на сундук мертвеца,

Йохо-хо! И бутылка рома!

Пей, дьявол тебя доведет до конца

Йохо-хо! И бутылка рома!

Пей, дьявол тебя доведет до конца

Йохо-хо! И бутылка рома!

От похмелья, сэры,

Будете вы серы

И не мил вам будет утром белый свет;

Будет враг доволен,-

Ты уже не воин,

Если пляшут в пальцах шпага и мушкет.

Із м/ф "Остров Сокровищ - на Смерть Билли"

(Пісенька дуже повчальна, тому цитую фактично всю ;))

У барі ми були одні. Не було навіть бармена. Тільки в протилежному кінці приміщення, у ресторані, службовець неквапливо розкладав страви на шведський стіл, та ліниво потягував сік якийсь особливо ранній гість.

- Каву будеш? - спитав Гліб як ні в чому не бувало, орудуючи біля кави-машинки за барною стійкою. Ні жест, ні погляд - ніщо в його образі не говорило про нашу недавню близькість.

– Ні. Хоча... дай понюхати, - я теж вирішила вдати, що між нами нічого не сталося. Так простіше.

Я блаженно вдихнула чудовий аромат із баночки - ну як вона може так божественно пахнути і при цьому бути такою гіркою на смак?

Гліб тільки усміхнувся, а Андрій раптом голосно заржав. Я здивовано глянула на нього - та він же п'яний! Ну, не так щоб геть, але все ж таки явно не тверезий.

- Чого це ти? Щось трапилося? - захвилювалася я. Перевертня я хоч і знала недовго, але щось мені підказувало, що пияцтво йому геть не властиве. Та й ще о такій ранній порі.

– Сталося, – кисло відповів хлопець. – Ви. Як тільки уявлю... - Андрій зробив невелике коло рукою, вказуючи на мене і Гліба.  А потім його погляд упав на мою шию. Хлопець зблід і одним махом перекинув у себе весь вміст чарки.

Я рефлекторно помацала шию. Прокляття, там, мабуть, слід від укусу чи засос залишився. О Боже, який сором, хоч крізь землю провалися!

- А нічого, що ти під час виконання? - Пішла я в наступ, щоб не показати, наскільки мені ніяково. Ну й Глібу заразом дісталося: - У тебе тут підлеглий у зюзю, а ти ніяк не реагуєш. Докотилися!

- Настя, він звільнився...

- Я звільнився, Анастасіє Валеріївно!

Відповіли мені хором чоловіки.

Я хотіла спитати чому, але вчасно прикусила язик. І все так ясно.

Прогнавши геть недоречне почуття провини - Андрій все ж таки хлопчик дорослий, а я йому ніяких приводів не давала - я підняла підборіддя, стиснула кулачки і, зсунувши брови, суворо викарбувала:

- Діло ваше. Андрію, раз ти тепер людина вільна, можеш іти спати, бо мова піде про твою колишню роботу.

- А я, Анастасія Валеріївно, залишусь на волонер.., волтонер.., на волонтерських засадах. Якщо ви не проти, звичайно, - плутаючись у складах, відповів перевертень і кинув на мене запитливий погляд.

Я була зовсім не проти, а Гліб...

Гліб стояв у півтіні бару, схрестивши руки на грудях. Спокійний та впевнений. Ні натяку на незручність. Дивився на мене, трохи посміхаючись. Такий "свій", поки не рідний, але вже близький... і водночас дуже далекий і відчужений.

Зважаючи на все, він проти присутності Тихого не заперечував, так і мені, значить, нема чого від нього приховувати.

І я розповіла – все, що пам'ятала, починаючи від першої згадки дракона про мого батька під час Ритуалу єднання Жені та закінчуючи запрошенням на сімейну вечерю. Я намагалася описати все детально – брата, його наречену Катерину, імена та посади гостей, які вдалося запам'ятати, характер зв'язку з поневоленими звіриними іпостасями, дракона-охоронця, азіатів, Гострозуба Міру, так схожу на мого Кузю – одним словом, виклала як на духу все, що бачила та чула.

Мене слухали уважно, не перебиваючи. Тільки наприкінці Гліб похмуро попросив:

- Опиши, будь ласка, ще раз наречену твого брата.

- Катерину? - здивувалася я дивному проханню, не розуміючи, чому Гліба з усієї моєї історії зацікавила саме вона.

Перевертень кивнув.

- Брюнетка, висока, струнка, років тридцять - тридцять п'ять, - почала я описувати жінку, викликаючи у пам'яті її образ. - Очі темні – карі чи каро-зелені – не пам'ятаю, але не блакитні і не сірі точно. Красива. Владна. Що ще?

- Може, якісь особливі прикмети, там татуювання чи родимки? – допитувався Гліб.

Я задумалась. А точно!

- У неї було маленьке тату у вигляді серця в глибині декольте.

Після моїх слів чоловік завмер і, здається, навіть перестав дихати.